ДОПОМОГА МОЖЕ БУТИ РІЗНОЮ

Важливою умовою успішного виконання домашніх завдань є визначений сталий час для цієї роботи: дитина швидше входить у роботу, легше засвоює навчальний матеріал. Тому доцільно по­чинати виконання домашніх завдань в один і той самий час. Вини­кає питання: коли? Фізіологи стверджують, що в другій половині дня, приблизно з 16.00, знову підвищується працездатність дитини, тому учні, що навчаються в першу зміну, можуть сідати за уроки саме в цей час, але за умови, що між уроками в школі й навчальною роботою вдома була перерва не менше як 2,5—3 години, тобто діти достатньо відпочили.

Відомий педагог В. Сухомлинський з цього приводу писав, що зовсім недопустимо, щоб одразу після шкільних уроків учень на кілька годин сідав за книжки й зошити. Це непосильна праця, яка, зрештою, підриває фізичні й розумові сили, викликає байдужість до знань. Перед початком роботи важливо провітрити приміщення, в якому працюватиме школяр. Ми вже говорили про те, що учень повинен мати постійне, добре освітлене робоче місце, найкраще — окремий столик і поличку для книжок. Обладнуючи куточок для занять, варто потурбуватися, щоб він був зручним. Для цього, на­самперед, слід підібрати меблі, які відповідали б росту дитини. Світло на стіл повинно падати зліва.

До початку роботи учень має відібрати всі необхідні навчальні прилади, книжки та зошити, правильно розташувати їх на столі; прибрати іграшки, вироби з пластиліну тощо, вимкнути радіо й те: левізор.

Привчіть дитину вчасно, без нагадувань сідати до роботи, щоб зробити все правильно, швидко, не затягуючи час, який відводиться

на виконання домашніх завдань. Навчіть її користуватися будиль­ником: покажіть, як за годинником робити перерви в підготовці до занять і знову сідати за роботу. Так поступово дитина звикне ви­конувати домашні завдання за певний час.

Виникає запитання: з якого предмета слід починати підготовку? Відповісти на нього нелегко насамперед тому, що немає і не може бути єдиного порядку виконання уроків, раціонального для всіх учнів. Одні педагоги рекомендують починати з важких предметів, коли ще свіжі сили; другі — з легких: якщо починати з важких, на які йде багато часу й енергії, то на інші не вистачить сил; треті пропонують чергувати важкі предмети з легкими — це рівномірно розподілить сили учня протягом усього часу виконання завдання. Щоб рекомендувати певний спосіб чергування при вивченні пред­метів, важливо не тільки знати навчальний матеріал і роботу над ним учня, але й вивчити його індивідуальні особливості.

У початкових класах, як правило, рекомендуємо дітям почи­нати підготовку до занять із письмових завдань, а потім перехо­дити до усних. Справа в тому, що діти цього віку не звикли до значних навчальних навантажень і порівняно швидко втомлюють­ся, тому й починати треба з найважчих завдань, зазвичай це пись­мові уроки.

У практиці зустрічаються випадки, коли учень, звикнувши ро­бити спочатку письмові уроки, а потім усні, діє таким чином: спо­чатку виконує письмові вправи, а потім — усні завдання і вчить правило, на яке виконував письмове завдання. Цього робити не слід. Спочатку треба вивчити правило, а потім виконувати вправу.

При підготовці до уроку читання особливу увагу слід звернути на переказ вивченого, адже такий вид роботи сприяє збагаченню словникового запасу молодших школярів, розвиває зв'язне мовлен­ня. Нерідко дітям здається, що вони добре розібралися в матеріалі па уроці, вдома після першого читання нібито все зрозуміло, а роз­казати учень не може. Доцільно в такому випадку спрямувати його На виділення трьох головних думок: що було на початку оповідан­ня, що потім, чим закінчується. Важливо привчати дитину давати відповіді на запитання, подані в кінці тексту. Поцікавтеся, як оці­нює учень вчинки дійових осіб. Доречними будуть такі запитання: «Чому ти так думаєш?», «Як би ти вчинив у даному випадку?», «Що вразило тебе в поведінці хлопчика?» та ін. Великі можливості засвоєння раціональних прийомів роботи відкриваються перед учнями під час розв'язування задач. Розв'язати задачу — означає відповісти на поставлене в ній запитання. Саме так розуміють цю вимогу діти, тому нерідко дають відповідь на| запитання задачі відразу після прочитання її вчителем. Учні часто не усвідомлюють, що розв'язати задачу — означає розповісти, яка дії треба виконати над даними в ній числами, щоб у результаті одержати шукане число, а записати розв'язання задачі — показати за допомогою цифр і знаків, що треба зробити, щоб знайти це чис-1 ло й відповісти на запитання задачі. Щоб привчити дітей працю­вати в певній послідовності, радимо користуватися пам'яткою.

Як розв'язувати задачу

1.    Уважно прочитай задачу.

2.    Подумай, що означає кожне число, який зв'язок існує між чис-j лами.

3.    Повтори запитання подумки. Чи можна розв'язати задачу од­нією дією?

4.    Якщо зв'язок між числами встановити не вдалося, запиши за­дачу коротко.

5.    Склади план розв'язання.

6.    Склади і розв'яжи рівняння або розв'яжи задачу окремими діями.

7.    Дай повну відповідь на запитання.

8.    Перевір відповідь найзручнішим способом.

Відомий педагог К. Ушинський стверджував, що в дитини, яка тривалий час зайнята приготуванням уроків, послаблюється пам'ять, увага, знижується працездатність, що, у свою чергу, не­гативно впливає на якість виконання домашніх завдань і успішність у цілому. Щоб молодші школярі менше стомлювалися, безперерв­на тривалість розумової праці має становити ЗО—35 хв, після чого обов'язкова 10-хвилинна перерва, а, за науково обґрунтованими нормами, максимально допустима тривалість виконання домашніх завдань становить для учнів 2 класу — 1—1,5 год, 3—4 класів — 1,5—2 год.

Якість самостійної роботи значною мірою залежить від уміння перевірити виконане, тому батькам треба дотримуватися такого підходу: не перевіряти домашнє завдання, поки учень сам не

зробить цього. Крім того, пам'ятайте, що функція батьків у даному процесі контролююча, тому нічого не слід робити за дитину: розв'язувати приклади, писати твір, малювати. Основна мета до­помоги полягає в тому, щоб навчити дитину вчитися. Слід органі­зувати учня, допомогти спланувати роботу. Подбайте, щоб школяр вчасно сів за уроки, прийняв зручну позу. Важливо систематично стежити за записами домашніх завдань у щоденнику. Після цього можна перевірити сам факт виконання завдання і його правиль­ність.

Більшість із вас не має можливості бути присутніми при вико­нанні учнем уроків, тому перш ніж перевірити, чи правильно ви­конана робота, запитайте, з чого дитина розпочинала її, що було зроблено потім, як можна перевірити. Повторюючи ці прості запи­тання день у день, можна привчити школяра до організованості, виробити звичку планувати роботу й перевіряти зроблене.

Не слід поспішати показувати, в якому місці зроблена помилка. Доречно запропонувати дитині самостійно знайти її: «Ти зробив п'ять помилок. Знайди їх і виправ», «Помилка у третьому рядку», «У роботі одна помилка. Знайшов? Молодець!».

Часто батьки змушують дитину переписувати завдання, зроб­лене з помилками: «По сто разів переписує, а все неграмотно». Такий підхід неправильний. Він не дасть бажаного результату. І це природно, адже нагромаджується втома і виконати завдання малю­кові стає все важче. Дбаючи про майбутнє, не потрібно переванта­жувати дитину додатковою роботою. Краще задовольнитися ви­правленням помилок та висловами сподівання, що наступного разу вона буде уважнішою.

Ефективному виконанню домашніх завдань допомагає й емо­ційно сприятлива атмосфера спілкування в сім'ї. Не слід створю­вати «хронічний дефіцит похвал» лише тому, що дитина одержує «4» замість очікуваних «5»; важливо помічати навіть найменший успіх: «Сьогодні ти зробив у диктанті чотири помилки, а минулого разу — шість. Молодець!», «Ти став писати значно краще». Саме такий підхід формує почуття впевненості у своїх силах, почуття власної гідності.

І ось домашні завдання виконано. Скажіть дитині, як оцінюєте її роботу сьогодні, похваліть за старання, підтримайте. Залишаєть­ся лише правильно скласти все в ранець. Але це для дитини також ціла наука, адже, по-перше, в ньому не має бути нічого зайвого, по-друге, жодна річ, необхідна для завтрашніх занять, не повинна залишитися вдома. А тому спочатку все, що потрібно взяти в шко­лу, дитина складає на столі, перевіряє за розкладом занять, а потім вже складає у шкільний ранець. Така робота сприяє вихованню в учнів акуратності, зібраності.

И останнє. У сім'ях, де ставляться до дитячої праці з повагою, дорослі не дозволяють собі відволікати дитину якимись другоряд­ними запитаннями, зауваженнями (навіть справедливими), термі­новим проханням, тобто відривати її від роботи хоча б на хвилину. І Навпаки, в таких сім'ях підбадьорюють і підтримують дитину, привчають її працювати зосереджено. Допоможіть своєму школя­реві вчитися успішно.

ВИХОВАННЯ В РОДИНІ

Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць займає сім'я, родина — група людей, що складається з чоловіка,; жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом. «Від родини йде життя людини», «Без сім'ї нема щастя на землі»— так говорять українці. Тож цілком справедливо буде сказати, що іс­торія педагогіки України почалася з сім'ї. Недарма кажуть, коли міцна родина, то й держава сильна. Від фізичного й морального здоров'я сім'ї, охорони материнства і дитинства, піклування про сиріт, удів, калік, старих, знедолених залежить духовне благопо­луччя, народу.

'Функції сім'ї надзвичайно благородні й різноманітні: відтво­рення і продовження роду людського, виховання дітей, організація домашнього господарства та побуту, забезпечення й передача новим поколінням духовних і матеріальних цінностей та життєвого до­свіду, трудових умінь і навичок, підготовка молоді до спільного життя.

Сім'я — то святий вузол, яким сполучаються люди в суспільс­тві; життєдайний осередок, що приводить на світ Божий, плекає

найвищу цінність людства — дітей, майбутнє народу, завдяки яким кожні батько й мати мають реальну можливість повторити і про­довжити себе у своїх нащадках. Людина є смертною. Але рід, ро­дина, народ — безсмертні!

Сім'я — святиня людського духу, благородних емоційних пере­живань: кохання, любові, вірності, піклування, щоденного живого спілкування, поваги, синівської і дочірньої вдячності, родинної солідарності, теплоти людських сердець. Високоорганізована, на­ціонально свідома українська сім'я — це духовний храм України-матері.

Сім'я — найбільша вихователька підростаючих поколінь, невтомна плекальниця високої духовності та гуманізму, національ­ного духу, характеру, психології і патріотизму. Родовід вихователів іде від матері, батька, від сім'ї.

Історія української родини сягає сивої давнини. Адже сім'я з її загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій (жладалася впродовж багатьох століть і змінювалась у ході історич­ного розвитку людства. Ще з давніх часів з-поміж багатьох обов'язків родцни чи не найголовнішим було виховання дітей; Слово виховання в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих» очей, поганих впливів.

Людина не народжується вихованою, культурною. Моральні якості формуються в неї по мірі виховання і, перш за все, вихован­ня в сім'ї, тобто більшу частину свого життя дитина проводить удома. Домашня атмосфера, побут, стосунки батьків між собою, В близькими, незнайомими і знайомими людьми — це багатство ситуацій, завдяки яким дитина вчиться поводитися. Потрібно вчи­ти дитину поводитися в тих чи інших випадках, пояснити їй, що добре, а що погано.

Педагогічною істиною є єдність вимог до дітей, повна і безпе­речна підтримка одне одного батьками: якщо один із батьків будь-що забороняє, другий це підтримує, незалежно від власного погля­ду на проблему.

В. Сухомлинський зазначає: «Я задумався над хорошим і пога­ним у кожній сім'ї. Найцінніша моральна якість хороших батьків, яка передається дітям без особливих зусиль,— це душевна доброти матері й батька. У сім'ях, де батько і мати віддають частинку своєї душі іншим, сприймають близько до серця радість і горе людей, діти виростають добрими, чуйними, сердечними. А найбільше зло — егоїзм, індивідуалізм окремих батьків».

Увага до оточуючих починає формуватися в дітей в молодшому шкільному віці. Молодшому школяреві притаманне благоговіння до вчителя: для нього все, що говорить учитель, має силу закону. Завдання батьків — зберегти у дитини цей незаперечний авторитет. Це основа руху до старанного, позитивного ставлення до навчання, школи. Батьки повинні пояснити дітям, що погану оцінку, заува­ження вчитель записує для того, щоб зробити з кожного учня ос­вічену, культурну людину. В. Сухомлинський писав: «Любов ма­ленької дитини до матері, батька, бабусі, дідуся, якщо вона неї одухотворена творінням добра, перетворюється в егоїстичне почут­тя: дитина любить маму настільки, наскільки матуся є джерелом радості». А необхідно виховувати в дитячому серці справжню люд­ську любов — тривогу, хвилювання, турботу, переживання або співчуття до долі іншої людини.

В. Сухомлинський у книзі «Народження громадянина» заува­жував: «Роби добро людям, розумій і відчувай радості і горе люди­ни, яка живе поряд з тобою, вкладай в неї частинку своєї душі, будь непримиримий до байдужості, ненавидь приниження людської гідності, і ти будеш справжньою людиною». Ці слова повинні взя­ти до уваги всі причетні до виховання дітей. Інакше може бути занадто пізно, і ми зрозуміємо це тільки тоді, коли нас, старих, безпомічних, не задіяних на підприємствах або в якихось справах^ але дуже страждаючих від самотності й потреби у співчутті, почнуть ображати і пригноблювати наші власні занадто раціональні, але не⁴ дуже добрі дорослі діти.

«Виховання дитини — це не втішна розвага, а завдання, яке вимагає капіталовкладень — важких переживань, зусиль, безсон­них ночей і багато, багато думок». (Я. Корчак)

Найкращий засіб виховання — це дати виявитися в душі дити-^г ни якому-небудь доброму почуттю, і, залежно від сили цього про¹ яву, в душі залишиться більш чи менш глибокий слід — пам'ять про пережите, яка спрямовує волю. Нехай дізнаються діти про себе^ якими вони можуть бути чесними, щирими, благородними, прости­ми, добрими, діяльними. Нехай вони запам'ятають хороше спря­мування своєї натури і почнуть вірити собі. Це дуже важливо.

ФОЛЬКЛОР ЯК ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК ВИХОВАННЯ

«Сім'я в нашому суспільстві — це первинний осередок багато­гранних людських відносин — господарських, моральних, духовних, психологічних, естетичних. І звичайно, виховних». [В. Сухомлинський)

Це материнський і батьківський університет життя, через який проходить кожна людина. Як писав М. Рильський, «...немає мудрі­ших, ніж народ, учителів: у нього кожне слово — це перлина, це праця, це натхнення, це людина!»

Народні звичаї завжди були мудрими вчителями і порадниками. Народну педагогіку, або етнопедагогіку, називають наймудрішою наукою виховання, адже вона формувалася впродовж століть, шлі­фувалася, перевірялася досвідом багатьох поколінь. Звісно, все належить від батьків: як вони зуміють зберегти і передати дітям і онукам народні традиції, звичаї, такими ті й виростуть. Народна мудрість стверджує:

Хороші діти — батькам вінець, Погані діти — батькам кінець.

Справді, правильне виховання — це наша щаслива старість, погане виховання — це наші майбутні сльози.

«Коли ж потрібно починати виховувати дитину?» — з таким запитанням одна молода сім'я звернулася до видатного педагога Л. Макаренка, коли дитині виповнилося два тижні. Вони хвилю-налися, щоб не запізнитися з вихованням. Молоді батьки одержали дивну відповідь: «Ви вже запізнилися на два тижні».

Отже, в родині народилася дитина. Перед нею відкривається весь світ. Вона пізнає багато речей, усе для неї нове, все її хвилює: і со­нечко, і пташка, і метелик, і герой народних казок, і котик-ворко-тик, і песик. Найперше, з чого дитина починає пізнавати світ,— це іаскава материнська усмішка, тиха колискова пісня, добрі очі, іагідні обійми. Від того, як промовляє до неї мати, про що співає м колисковій пісні, залежить формування уявлень про добро і зло.

Ніколи не забуваються колискові пісні, які співають матері споїм дітям. Колискова пісня — благословенний світ високої поезії українського народу, це ті обереги, що становлять духовний закон цілих епох. Дитина ще перебуває в захисті материнського лона, а до неї долинає з голосу матері пісня, що з'єднує народжуване жит­тя зі свідомою правдою реального буття. Колискова — це той ет­нічний мотив, що поступово входить у підсвідомість дитини і стає її здобутком на все життя. Думи й почуття матері, її роздуми про власну долю передаються крихітці-немовляті самою лиіпе мелодією народжуваної колисаночки*.

Реальні потреби життя дитини і родини визначають характер перших співаночок, які чує дитина. Спершу колискові пісні про саму дитиночку, її сон, харчування. Наприклад:

Ой ну лю-лю, люлечки, Шовковії вервечки, мальовані бильця. Колихала мати сина, свого чорнобривця. Ой ну люлі-люлі, налетіли гулі, сіли на воротях в червоних чоботях. Стали думать і гадать, чим дитятко годувать: чи кашкою з молочком, чи солодким яблучком. Ой люлечки-люлі, прилетіли гулі, пісеньки співають, дитя колихають, а-а-а-а.

Немовля із самого дитинства живиться поезією мови, мелодія­ми, виробленими мільйонами матерів: одна матуся підмітила пое­тичний образ, а інша «прикрасила», мов квітами, щебетанням пташок. Слова материнської пісні — жива артерія життя, ужитко­ва спадщина, поетичність, щирість та безпосередність якої стано­вить основу морально-естетичних смаків дитини. Недарма україн­ський народ вживає найніжніші слова на позначення процесу ви­ховання: викохувати, пестити, плекати, леліяти.

У колискових піснях виявляється любов матері до дитини, думи про її майбутнє, висловлюється побажання, щоб дитина стала силь­ною, працьовитою, чесною, щирою, співчутливою.

Дитина підростає, і стає необхідним виховання культурних на­вичок. Воно починається дуже рано, коли дитина тільки навчилася добре бачити, чути, дещо говорити. Хорошим матеріалом для цього

в українські народні казки. Було б дуже добре, шановні батьки, щоб на книжкових полицях у вашому домі була збірка таких казок. Найкращими у виховному значенні для дітей завжди були і будуть казки про тварин. А казки, в яких говориться про нечисту силу, чорта, Бабу-Ягу, лісовика, мавку, лякають дітей, бо ці образи спри­ймаються як реально існуючі істоти, від яких не варто чекати ні­чого доброго. Тому головними казковими персонажами в цей період мають бути працьовитий Півник, хитра Лисиця, лінивий Вовк, мудрий Журавель та інші. Зростаючи, дитина поступово починає цікавитися казками про людські стосунки: про сміливого Котиго­рошка та його друзів, сильного Кирила Кожум'яка і прекрасну князівну, мудру дівчинку-сироту і недоброго пана тощо. У всіх казках прославляються мудрі, працьовиті, кмітливі, хоробрі, доб­рі й засуджуються підступні, злі, зрадливі, ледачі персонажі. Отже, казки вчать дітей боротися за торжество справедливості.

Важливим виховним засобом для учнів початкових класів є відвідування виставок і музеїв декоративно-прикладного мистец­тва українського народу. Вироби народних ремесел викликають сильні й глибокі почуття, розвивають естетичні смаки.

У родинному вихованні важливу роль відіграють малі жанри народної творчості (загадки, прислів'я, скоромовки, приказки, за-бавлянки), які сприяють розумовому й моральному розвитку дітей, покращують їхнє мовлення, збагачують знаннями про навколишній світ, учать доброти і милосердя, дають поштовх творчій уяві, фан­тазії. Високий емоційний заряд і велику силу виховного впливу на особистість мають прислів'я та приказки. їх передають із поколін­ня в покоління, з роду в рід. Вони вчать і вимагають шанувати батька й матір, закликають бути мудрими, скромними і стримани­ми, зобов'язують не залишати людину в біді: голодного — нагоду­вати, спраглого — напоїти, дати притулок подорожньому, співчут­ливо поставитися до скривдженого, допомогти йому, відвідати хворого, застерегти від поганого вчинку, відвернути біду. Прислів'я та приказки засуджують хитрість і бундючність, лінощі й заздрість, ненажерливість і пияцтво, розпусту і марнотність, учать бути доб­рочесними, робити добрі справи, прагнути до морального само­вдосконалення. Тому, в першу чергу:

—  вивчайте перлини народної мудрості;

 — влучно використовуйте їх у спілкуванні з дітьми;

—   при потребі пояснюйте суть використаного прислів'я чи приказки;

—   спонукайте дітей до усвідомленого вживання в мовленні малих жанрів народної творчості;

—   готуйте їх змалечку до життя в родині, колективі, суспіль­стві.

З року в рік знання дитини щодо української народної твор­чості тільки збагачуватимуться. Але дитина має усвідомити го­ловний принцип народної педагогіки: шануй батька й матір свою. Багато казок і легенд нашого народу присвячені саме цій темі. Продовжували її розвивати і класики української літератури. Згадайте, наприклад, історичний роман П. Куліша «Чорна рада». Доросла людина, парубок Петро не сміє ні в чому ослухатися батька, старого козака Шрама. Кохана заручена з іншим, і бать­ко забороняє навіть думати про неї — має слухатися. Дівчина в біді, а батько стверджує, що державні справи важливіші,— має коритися. Непослух у давні часи мав серйозні наслідки. Батьки могли проклясти свою дитину (а прокльон вважався страшною руйнівною силою, яка знищить людину в будь-який момент її життя). У такому разі від людини відверталася вся рідня. Україн­ці вірили, що проти проклятої людини повстає вся природа: птахи і тварини обходять її стороною, а після смерті не прийме навіть земля.

Однак причиною шанобливого ставлення до батьків був не тіль­ки страх бути проклятим. Згадайте українські народні пісні, на­приклад «У полі калина, у полі червона...»:

Що перший цвіточок, то рідний батенько, а другий цвіточок — то рідна ненька.

А все гроно калини символізує родину, спільноту, народ. Бать­ко в родині був найголовнішим, його слово було законом для всьо­го роду. Коли він помирав, нащадки оберігали його могилу, яка була святим місцем для сім'ї. Воїни, ідучи на бій за свою державу, брали із собою грудочку землі, бо в тій землі були поховані їхні предки, та земля мала оберігати воїна від ворожого меча.

Мати — завжди символ роду, родини. Чоловік — розум і сила,, а жінка — душа і мудрість. Мати — берегиня родинного тепла й затишку. Предметам, виготовленим люблячими материнськими руками (рушникам, сорочкам), народна уява приписувала магічні

сили. Вони берегли сина в дорозі, захищали в бою, дочці обіцяли подружнє щастя, маленьких дітей оберігали від нечисті.

А найголовніше, наші предки знали, що від їхнього ставлення до попереднього покоління залєяшть ставлення покоління прий­дешнього до них: «Стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе».

Таким чином, поетичне слово народної творчості супроводить людей протягом усього життя. У ньому народ висловлює свої по­гляди на земне буття, поведінку людей, у побуті, громадській діяль­ності. Загальнолюдські цінності, оспівані українцями у фольклорі, вічні, як саме дерево життя (добро і зло, віра, надія і любов, поряд­ність і краса, милосердя і співчуття), будуть існувати завжди. Різними засобами усної народної творчості ви можете виховати в дітей почуття гордості за наших предків, їхні надбання в галузі культури і ремісництва; навчити берегти родовідну пам'ять по­колінь; берегти народні звичаї; виховувати любов до рідного краю, батьківського дому й шанобливе ставлення до родини. І, можливо, тоді і для вашої сім'ї стануть слушними слова видатного педагога К. Ушинського: «Важко виразити словами те особливе, світле щось, що народжується в нашій душі, коли ми згадуємо тепло рідного сі­мейного гнізда. До глибокої старості залишаються в нас якісь сер­дечні зв'язки з тією родиною, з якої ми вийшли».

ПОГОВОРИМО ПРО МОРАЛЬНІ ЯКОСТІ

«Привчивши дитину входити в душевний стан інших людей, ставити себе на місце скривдженого й відчувати те, що він має відчувати,— означає дати дитині всю розумову мол<ливість бути завжди справедливою». (К. Ушинсъкий)

Людська особистість — це органічне, нерозривне ціле, в якому переплітаються і взаємодіють часом найрізноманітніші, але найтіс­ніше пов'язані якості — і гарні, і погані.

Родина — важливий і значною мірою незамінний етап у роз­витку кожної людини. Родина ні в якому разі не повинна ухилятися від виховання громадянськості не тільки тому, що такий її обов'язок, а й тому, що без цього вона не зможе добитися стійких результатів і на інших «ділянках» «домашньої педагогіки».

«Коли він там ще доросте до розуміння високих матерій!» — вті­шають себе батьки. А він ніколи до них по-справжньому й не до­росте, якщо не набуде практики поведінки ще на далеких підступах до «високих матерій». І ніяк не можна ігнорувати в цьому розумін­ні ранні, ні з чим не зрівнянні за вразливістю роки дитинства!

Деякі батьки все дитяче життя, за винятком навчання, не вва­жають чимось серйозним. Вони не враховують того, що норми суспільної поведінки й колективістські настанови у дітей виробля­ються саме в тій сфері життя, яка «не заслуговує на увагу». При такому ставленні не дивно, що дорогі зернинки дитячого досвіду, які можуть лягти в основу майбутніх рис характеру, розпилюють­ся, мов пісок. Відкиньте думки про «нестерпні тривоги», «катаст­рофічну» нежить тощо. Справді, все це незначне і дрібне порівняно з речами, які ми не помічаємо за побутовими турботами!

— Ви мене неправильно виховуєте! — раптом каже карапуз здивованим батькам.

— Хто сказав?

— По телевізору розповідали. Ви неправильно виховуєте.

— Гадаєш, телеведучий краще знає, ніж мама?

— Звичайно. Бо телебачення відповідає за всіх дітей!.. Забавна розмова, але є в ній цікава деталь: дитина здогадується,

що виховання дітей у країні — турбота не тільки батька з матір'ю, а всього народу. Цей момент, який приховує в собі великі педаго­гічні можливості, батьки використовують недостатньо. Обговорю­ючи якісь ситуації і плани, що стосуються дитини, дорослі ніби стоять на тій позиції, що родина ростить дитину лише для них, для їхніх радощів, для здійснення їхніх надій. Ми не говоримо, що вони і справді так вважають, але інколи це набирає такого вигляду.

Через ваші руки проходить багато дрібниць, які допоможуть вам, починаючи змалку, донести до дитини, що про неї піклуєтеся не тільки ви, батьки, а й інші люди та організації. Ось ви одержа­ли в місцевій профспілці квитки на ялинку. Поясніть — двома-трьома словами, не потрібно лекцій,— що квитки прислали люди, які пам'ятають саме про дитину, бажають зробити їй приємне. Так

само можна пояснити одержання путівки до літнього табору тощо. Почуття надійності свого буття, що ти жаданий у великому світі, віра у світле завтра необхідні як повітря для душевного здоров'я дитини. Нехай вона виростає з думкою, що вона — дитина багато­мільйонної родини, що навколо неї друзі, що на неї покладаюсь надії не тільки родичі, а все суспільство, нею опікується держава.

Є батьки, які переконані: бувають діти самі по собі хороші й са­мі по собі погані. «Самих по собі» дітей не буває! Визначальну роль відіграє батьківський вплив. Звичайно, є ще дитячий садок, двір, школа, є радіо, література, телебачення, є друзі, сусіди — тобто існує вплив усього широкого оточуючого світу. Та, незважаючи на його неосяжність, усі зовнішні враження дитини, всі її світовідчут­тя -залежать майже цілком від родини. Якщо взяти такі якості характеру, як доброта, уважність, егоїзм, гуманність, товарись­кість, замкненість, чесність, щедрість, жадність, байдужість, чуй­ність тощо, то неважко побачити, що всі вони перебувають на межі «Я» і «не Я», на лінії зіткнення і взаємодії особистості з навколиш­нім світом.

Здавалося б, уявлення про те, що інша людина для себе таке саме «Я», як твоє для тебе, природне. Проте між розумінням і від­чуванням цього існує певна дистанція. І можливо, найголовніше завдання виховання полягає в максимальному її скороченні. Таким чином народжуються інтерес, повага до ближнього, визнання за ним права на власну думку, увага до його потреб,— одним словом, усі ті моральні якості, які, в кінцевому підсумку, формулюються для нас у заповіді: «Людина людині — друг, товариш і брат». І невід'ємною складовою таких міжособистісних стосунків є чес­ність, дбайливе ставлення до жінки, сумлінне виконання своїх батьківських обов'язків — цілий комплекс різних почуттів: есте­тичних, колективістичних та ін.,— які формуються під впливом суспільно-політичних ідеалів, певних знань, вольових якостей ха­рактеру. З одного боку, дитина дуже чуйна, довірлива, товариська, наївна, відверта, щедра, з іншого,— їй притаманні егоїзм і егоцен­тризм. І не тільки притаманні, а в певному розумінні необхідні, бо дитині у великому світі треба швидше виділити себе з навколиш­ньої дійсності, створити своє індивідуальне «Я». Це відбувається інтенсивно і, хоча слабшає з часом, усе ж триває багато років і пе­ріодично зумовлює перехід кількості в якість у вигляді відомих вікових криз. Однак без уваги до самої себе, без самоствердження людська особистість не почне складатися.

Нема таких батьків, які б свідомо добивалися, щоб їхня дитина виростала черствою, грубою, злою. Ні, її щиро хочуть бачити лас­кавою, чуйною, доброю і в міру сил, вільного часу, педагогічної інтуїції плекають гарні якості. Та в одних батьків, здавалося б, усупереч їхнім намаганням, нічого не виходить, в інших, навпаки, без особливих зусиль усе виходить як потрібно. Отже, в останніх відмінна, здоровіша і світліша атмосфера в родині. Крім того, ус­пішність у вихованні свідчить про те, що дитина від народження зайняла правильне місце в емоційній структурі родини, що близь­кі знайшли і встановили у спілкуванні з нею правильний тон.

Якщо маля в родині — найважливіше, найкраще, якщо воно магнітний полюс усіх подій, стрижень і основа, то справи погані. Ніхто не заперечує, що малюка треба любити. Більше того, його треба поважати, про що частенько не здогадуються найніжніші батьки, поєднуючи палку прихильність до дитини з приниженням її гідності, із ставленням до неї, як до іграшки. Ніякого зневажан­ня з боку дорослих, ніякого пригнічення малюка не повинно бути. Під пригніченням ми маємо на увазі постійні нагадування дитині про її залежне становище, зловживання своєю владою над нею, надмірні покарання та ін. Зрозуміло, малюк повинен слухатися старших, коритися родинній дисципліні, яка (і це треба довести до його свідомості) накладає певні обов'язки на всіх членів родини, але не бути рабом. Дитина не повинна відчувати якоїсь особливої винятковості свого становища серед дорослих — ні в кращий, ні в гірший бік, а бути членом невеликого, але міцного колективу. Вона повинна мати право не своє дитяче життя, але ні в якому разі не позбавляти особистого життя батьків, не перетворюватися на єдиний сенс їхнього існування.

Щоб виростити й виховати дитину, доводиться багато чим жерт­вувати. Та є жертви, які їй справді потрібні, а є такі, що зовсім не, обов'язкові й навіть шкідливі. Біда «домашньої педагогіки» поля­гає якраз у тому, що батьки значно частіше схильні приносити непотрібні жертви: зайві ласощі, підкреслено призначені тількц для малюка, зайва дорога, але така, що швидко, набридає, іграшка, зайва обнова на шкоду собі, замість чогось, значно необхіднішого для родини,— без усього цього дитина прекрасно обійдеться і буде тільки здоровіша душею.

Які ж жертви будуть благотворними для дитини? Викорініть вади свого характеру, щоб не показувати приклад дітям. Відмовте­ся від поганих звичок. Пожертвуйте часом, який ви провели б у необов'язкових телефонних розмовах або граючи в карти, доміно тощо, і займіться з дитиною цікавою корисною справою, почитай­те їй, навчіть чогось.

Ви, очевидно, знаєте з власного досвіду, що від спілкування з деякими людьми залишається дивне й неприємне враження. У стосунках з оточуючими вони виявляють характерну «неуваж­ність»: дуже швидко забувають звернені до них прохання, рідко заступаються за когось із власної ініціативи, коли щось роблять, то не мають звички враховувати інтереси інших людей (і не обов'язково через особливу черствість, просто це не спадає їм на думку). Звідки береться ця «душевна сліпота»? Вона виникає ще в ранньому дитинстві, якщо не потурбуватися про розвиток у ди­тини чуйності й уважності. А чуйність і уважність починаються з простої спостережливості, з уміння помічати потреби близьких (і не близьких), здогадуватися про їхні настрої. Таку спостереж­ливість слід тренувати, виробляти. Навіть зрілі люди часто грішать суб'єктивізмом, нездатністю зрозуміти чуже становище, оцінити себе і події об'єктивно, збоку. Дитині ж це тим більше важко, цьо­го треба навчати.

Розглянемо елементарний випадок. Прийшовши зі школи, хлопчина із захопленням розповідає, як він із приятелем здорово провчив одного «задаваку» із сусіднього класу. Батьки могли зре­агувати на це по-різному. Але їм хотілося без нудних повчань скомпрометувати в очах сина його забіякуватий запал, тому запро­понували розповісти всю історію знову, але з позиції побитого «задаваки», який прийшов додому із заплаканими очима і садном на лобі. Думка не те щоб сподобалася хлопцеві, але заінтригувала своєю незвичайністю й ігровим характером. Та як же він пітнів і внутрішньо опирався, ставлячи себе на місце «чванька», з яким зусиллям входив у чуже «Я»! І все ж самокритична гра, доведена до краю, явно похитнула його попереднє торжество: справа вияви­лася не такою вже героїчною й справедливою. Звинувачення в за­знайстві були хисткими, образа й біль побитого, несподівано пере­несені на себе, відразу набрали реальності,— одним словом, оригі­нальний урок дав плоди і подіяв краще, ніж звичні напучування про неприпустимість бійок. Зрозуміло, спостережливість і увага до оточуючих не повинні бути пасивною цікавістю. Мета їх тренування — виховання чуй­ності, уважності, доброти. Дитина бачить, що родина постійно піклується про неї і близькі дбають одне про одного. Сила прикла­ду велика і заразлива. Та все ж одного прикладу недостатньо. Тре­ба, щоб малюк і сам щось робив для інших. «Потрібні вправи в моральних вчинках»,— говорив А. Макаренко.

У міру того як дитина навчається доброти, уважності, чуйності, як формується в неї поняття про добре й погане, складається й мо­ральна категорія совісті.                                                       

Переживання сорому за негідний вчинок надзвичайно добродій­не. Знаючи це, багато батьків намагаються в кожному зручному випадку посилити й закріпити в дитини почуття сорому за допомо­гою довгих докорів і пояснень, чого та чому 5має бути соромно. Проте совість, сором — почуття потаємні, їх рідко виставляють напоказ, навпаки, намагаються приховати від сторонніх. Дотик до цього потаємного почуття має бути тактовним, обережним і корот­ким. Поки ви довго соромите й урезонюєте дитину, совість замов­кає, змінюючись нудьгою і роздратуванням.

Практичність, здоровий глузд та інші елементи життєвої муд­рості часто підводять нас. Одержимі побоюванням, що дитина ви­росте не шустрою, а тютєю, батьки нерідко навчають її критися («Для чого про своїх розповідати стороннім?») тощо. У перший період життя малюка треба всіляко заохочувати і підтримувати простосердість, товариськість, щирість. Пізніше, у свідомішому віці, дитина з вашою допомогою легко розбереться, до яких меж вони доцільні. Отже, спочатку виховайте правило, а потім уже — виняток.

Дуже важливо навчати дитину (починаючи хоча б зі шкільно-, го віку) вибирати з існуючих можливостей найціннішу й таку, яка відповідає її нахилам і здібностям; відмовлятися від усього, що не узгоджується з поставленою метою, відхиляється в інший бік; навчати наполегливості, зосередженості, вольового зусилля. Треба вселяти в неї розумну віру в себе, в досяжність заповітних мрій, у те, що доля — справа рук самої людини, а невдача — найчасті-ше плід її власної слабкості, лінощів, недостатньої наполегли­вості.

ФОРМУВАННЯ У ДІТЕЙ ГУМАННИХ ПОЧУТТІВ

Формування гуманних почуттів починається з найперших кон­тактів дитини з дорослими. Під час спільної діяльності й спілку­вання, якщо вони правильно побудовані, з'являється можливість збагачення почуттів одне одного. Велике значення при цьому мають мотиви встановлення й збереження позитивних взаємовідносин. Якщо дорослі лагідно ставляться до дитини, визнають її права, уважні до її потреб і бажань, то така дитина відчує емоційне бла­гополуччя — почуття впевненості, захищеності. Зазвичай, у таких умовах у дитини переважає добрий, життєрадісний настрій. Емо­ційне благополуччя сприяє нормальному розвитку особистості, виробленню в дитини позитивних якостей, доброзичливого став­лення до інших людей.

Якщо в сім'ї носіями добрих почуттів є рідні, то в школі цю роль виконують педагоги. Педагог і є тією людиною, до якої прив'язується дитина, в чиєму доброму, турботливому ставленні постійно знаходить підтримку. Досвідчені педагоги, як правило, використовують різні прийоми і засоби побудови добрих, довірли­вих взаємовідносин зі своїми вихованцями. Тепле слово вчителя, батька, матері, посмішка, вміння вислухати і порадити, заспоко­їти — усе це допомагає не тільки налагодити навчальну або творчу діяльність дітей, але й створити доброзичливу атмосферу в колек­тиві й сім'ї.

Розглянемо таку ситуацію.

За вікном зима, мороз, вітер. А в кімнаті тихо, тепло, затишно. По телевізору йде весела передача для школярів. Мама, швидко пообідавши, збирається провідати хвору бабусю. Восьмирічний Андрійко схоплюється з крісла: «І я з тобою!».

— Ні, синку, погода жахлива, ще захворієш. Почитай краще

книжку.

Маму підтримує батько. Андрій підкорюється спочатку знехотя.

Але через хвилину захоплений мультиком — бабуся забута.

А може, і навіть напевно, слід учинити інакше? Слід узяти сина й разом із ним крокувати по морозних, темних вулицях, щоб про­відати бабусю. Душевна делікатність, чуйність, співчуття чужому болю,не народжуються раптово. їх треба дуже обережно розвивати з най­менших років. Але розвивати обов'язково. Ви можете запитати: «А де взяти час для роботи з виховання душі?» Не треба його ніде спеціально брати. Дітей виховують кожну мить нашого життя, кожну хвилину спілкування з ними.

Важливо стимулювати гуманні прояви до оточуючих людей: батьків, родичів, вчителя, медсестри, інших дорослих. Потрібно вчити дітей проявляти добрі почуття (такт, турботу, людяність) і до своїх однолітків, підтримувати навіть иайнезначніші прояви друж­ніх почуттів, створювати такі ситуації, в яких би діти вчилися добрих взаємин. Важливо, щоб дорослі самі завжди гуманно ста­вилися до дітей, помічали їхні добрі справи, не залишали поза увагою прояви чуйності, доброти, на добрий вчинок дитини реагу­вали позитивною оцінкою, схваленням, посмішкою, похвалою: «Які хороші в нас діти!», «Як правильно вони роблять, допомагаючи одне одному». Але важливо не допустити, щоб задоволення, радість від похвали стали сильнішими за задоволення від доброго діяння. Почуття обов'язку, совість, честь, гідність допомагають у скрут­ні хвилини, стоять на сторожі людських учинків. Знати, які з по­чуттів властиві дітям — значить передбачити їхню поведінку за різних обставин, бути впевненим, що вихованець не схибить, дія­тиме саме так, а не інакше.

На жаль, ми, дорослі, часто забуваємо, що найпершими «вчи­телями» для наших дітей є наші власні вчинки. Недоброзичливо відповівши сусідові, нагримавши на бабусю, образивши, хай нена­вмисне, найдорол-счу людину, ми під владою власних почуттів не помічаємо, що свідками наших діянь стають діти, які, наче губка, вбирають життєві приклади оточуючих. І якщо така поведінка може бути властивою батькові, матері, сусідці, то чому так само не може поводитися і дитина? Як вона зможе ввічливо й ласкаво звер­нутися до бабусі, якщо не спостерігає такого ставлення до старень­кої інших членів родини? Як зможе побачити в мокрому, голодно­му кошеняті беззахисне створіння, яке потребує турботи і любові, якщо цього не бачать її рідні? Отже, в першу чергу, слід починати із себе, із власних почуттів і діянь.

Не забувайте, що саме тільки слово часто буває недієвим. Довгі моралізування не подобаються нікому. Намагайтеся наводити

показові приклади з особистого досвіду і життя знайомих. Знаходь­те й читайте разом з дітьми твори про гарні вчинки і добрих, по­рядних людей. Але не забувайте, що самого читання замало. Слід обговорювати кожну ситуацію, до якої потрапив персонале, його поведінку в тих або інших обставинах, стосунки з іншими героями книги. А порадівши, як добре дитина розбирається в колізіях тво­ру, як чудово розуміє, що добре, а що погано, намагайтеся доводи­ти правильність її висновків у власному житті. Вудьте для неї найголовнішим авторитетом у формуванні чуйності, доброти, гу­манності.

Виховний процес ефективний лише в тому разі, якщо вчитель і батьки збагачують учнів моральними знаннями, виробляють оцін­ні судження тих чи інших моральних якостей, спонукають шко­лярів до громадсько-корисної діяльності не лише словом, а й ділом, власним прикладом.

ПІЗНАННЯ ПРЕКРАСНОГО

Виховувати людину сприйнятливою до прекрасного — це про­блема, в якій нерозривно поєднані завдання естетики — науки ііро мистецтво — і етики — вчення про мораль, норми ставлення людей до суспільства й одне до одного.

Мистецтво вчить нас і наших дітей бачити й відчувати глибше й витонченіше. Мистецтво читати, бачити й чути вимагає емоцій­ного розвитку, культурної підготовленості. Підготовленості? Але ж поезія діє, мов музика,— прямо через серце, поза головою, для якої настане свій час, своя черга. Так, чудодійна сила мистецтва полягає в тому, що воно впливає на почуття, через них прокладає шлях до розуму, осмислення, висновків. Але тим виразніше наше з вами завдання: треба виховувати почуття, розвивати дану людині приро­дою дорогоцінну здатність сприймати прекрасне. І тому так серйоз­но ставиться проблема естетичного виховання, головним завданням якого є формування високих художніх смаків і культурних навичок, бо без них людина не може осягнути багатства культури.

Говорячи про естетичне виховання, ми, зазвичай, уявляємо собі наших дітей у художніх школах, студіях, шкільних гуртках, де вони навчаються музики, малюють, пишуть вірші, беруть участь у спектаклях. Безперечно, вчитися створювати прекрасне — чудо­ва форма залучення до мистецтва, школа виховання художніх смаків. А як же бути тим, хто не відвідує студій; кого батьки не дуже часто водять у музеї; тим, хто проводить час перед телевізо­ром, а читає, що потрапить до рук? Як бути їм? А також тим, кого поки що не приваблює ні музей, ні книжка, ні музика? їм також, і не менше, потрібне естетичне виховання! Дуже важливе і значно масовіше завдання естетичного виховання — розвиток у підроста­ючого покоління здібностей сприймати прекрасне.

Радісно, що тепер значного поширення набувають вищі та се­редні навчальні заклади культури і мистецтв, літературні й мистец­твознавчі лекторії, телевізійні передачі, які вводять підлітків і юнацтво у світ мистецтва. Але запитаймо себе відверто: як ми, батьки, допомагаємо нашим дітям — маленьким і старшим — при­лучитися до світу прекрасного?

Якось на прохідному подвір'ї хлопчик робив із піску зубчасті стіни й вежі, ціле місто. І хоч він захопив у перехожих добрячу по­ловину тротуару, люди всміхалися до нього, зупинялися, хвалили:

— Ну й майстер, архітектор, та це ж витвір мистецтва! Раптом із будинку вийшов батько. Він чув цю похвалу й сказав:

— Іди додому. Вистачить мистецтва, без нього проживемо, час зайнятися справами. Уроки не доробив, вірші не вивчив. Мати хвилюється, а він...

Сердитий батько мав рацію: завдання треба виконувати своє­часно. І разом з тим він був неправий. Людина на може прожити без мистецтва. Мистецтво народилося не тому, що якась вільна людина взяла та й винайшла його, а не захотіла б — не винайшла. Ні! Народилося тому, що для людства це — необхідність, потреба, форма емоційного вираження себе і світу, яка проймає наше життя і виявляється в найрізноманітніших формах.

Один із мандрівників, повернувшись із поїздки по далеких країнах, розповів школярам: «Знаєте, чому народилося мистецтво? Тому, що людина не може сприймати світ одним лише розумом. Його необхідно сприймати ще й серцем, через почуття. Я бачив у різних країнах голодних дітей, таких уже голодних, що вам на­віть і уявити важко. І матерів — виснажених і хворих на трахому. Але й вони співають пісень своїм дітям. І розповідають казки. Це — мистецтво».

Естетична думка, поняття про красу, необхідність краси міцно ввійшли в наше життя. Робітники-монтажники радіють, коли на будівельний майданчик із заводів привозять гарно зроблені деталі майбутнього будинку. Точність, з якою вони зроблені, дає мож­ливість з'єднати їх тонкими красивими швами. І люди, проходячи гарною вулицею, з повагою й вдячністю думають про мистецтво містобудівників, у якому поєдналися краса і вміння, мистецтво

знання.

А от коли бачимо погану роботу — перекошені, в задирках ві­конні рами й двері,— ми ображені, бо їх робили, не думаючи про тих, кому тут доведеться жити, л йди, позбавлені не тільки почут­тя відповідальності, а й почуття краси. У їхній роботі немає май­стерності, немає мистецтва, вона не дає ані користі, ані радості.

Ось чому не мав рації батько хлопчика, коли казав: «Досить мистецтва, берися за справу!» Мистецтво з нами й під час нашої роботи — як здатність відчувати і робити прекрасне. Людина, не здатна відчувати красу, духовно бідна, її погляди на життя примі­тивні й убогі.

Письменник М. Пришвін, якого називають співцем і філософом природи, день у день записував кожний найніжніший, найтонший рух життя в рідному краї, в лісі, в полі. Із цих коротких записів створював він свої чудові поетичні книжки. Для кого він записував? Для читача, якого називав другом. «Я і сам його не бачу, а тільки знаю, що він є. Він існує, і я пишу... пишу, отже, люблю. Люби­ти, — писав М. Пришвін,— означає робити».

Але що можуть зробити для людей — дорослих і маленьких — слова художника? Обдарувати. Чим же? Відкриттям світу. Та хіба обжитий нами, знайомий в усіх аспектах світ потребує, щоб його відкривали наново? Ми ж дивимося на нього щодня! Виявляється, можна дивитися і не бачити, М. Пришвін відкриває нам «світ скар­бів» там, де байдужа людина пройде повз і нічого не помітить. Отже, небайдужості теж треба навчати. Без цього людина не вирос­те господарем своєї землі. Байдужа людина не може нікого захис­тити, нічого створити. Вона може тільки руйнувати, не завжди спересердя, а мимохідь, не усвідомлюючи, що руйнує красу життя. І тому старий художник завданням своєї творчості зробив боротьбу з байдужістю, виховання за допомогою слова співчутливої уваги до життя рідної землі.

Мистецтво розглядає явище, людину чи рослину не в цілому, а в окремих проявах з властивими їм рисами, характером, долею. І вони стають героями творів. Згадаймо горду квітку в «Маленько­му принці» А. де Сент-Екзюпері й судове дерево, яке живе мудрим, складним життям, в оповіданні Ю. Нагібіна «Зимовий дуб», або відомі всім дорослим і дітям по казках X. К. Андерсена ялинку і кущ татарника, який побили і поламали, але він не здався.

Давайте проаналізуємо таку ситуацію. У поїзді їхали хлопчик і його матір. А навпроти сиділа поважного віку жінка з розгорнутою ,, книгою в руках — томиком творів Л. Толстого. Хлопчик також І сидів, 'заглибившись у книжку, читав «Тараса Бульбу» М. Гоголя. Сторінки шелестіли під його пальцями.

— Ми в загоні змагаємося, хто більше книжок прочитає,— звернувся хлопчик до жінки.— Я перше місце зайняв. Цю книжку, що ви читаєте, я давно прочитав. Я помітив: поки ви 15 сторінок про- читали, я встиг 22!

— Не поспішай, вдумайся в те, що читаєш,— зауважила жін­ка,— бо пропустиш щось дуже важливе.

— Важливе я не пропущу,— заперечив він самовпевнено.— Я тільки одну природу пропускаю, різні там квіточки-пелюсточки.

«Квіточки-пелюсточки?» Згадайте самотній реп'ях, що не здав­ся; квітку, яка дала геніальному російському письменникові при­голомшуючий образ незламної людської натури. Виходить, тоді, раніше, читаючи «Хаджі-Мурата», він не помітив цієї квітки? Пропускає природу? Отже, він зовсім не почув, як затьохкали зно­ву солов'ї, що притихли під час стрілянини? Не відчув трагічної напруженості тієї неповторної толстовської солов'їної ночі, коли гине Хаджі-Мурат?

А хлопчик продовжував:

— А що в ній, у природі? Подумаєш!

Так, так! Подумати треба нам, дорослим, щоб навчити думати його! Природа у творах мистецтва не додаток, не просто фон. Вона — дійова особа. Хіба може він, цей читач, на повну силу й глибину зрозуміти гоголівського «Тараса Бульбу», якщо уявним поглядом не побачить степ таким, яким зобразив його великий художник, степ, який прийняв синів Тараса у свої зелені обійми, де «один тільки струмінь похиленої трави» вказував на слід коней, що тут пробігли? Степ, де «вся поверхня землі уявлялася зелено-золотим океаном, по якому бризнули мільйони різних квітів», де з трави «знялася розміреними змахами чайка і розкішно купалася в синіх хвилях повітря»... Степ, над яким у небі «нерухомо стояли яструби, розкинувши свої крила».

Побачивши «галочки», проставлені хлопчиком у списку кни­жок, жінка подумала: «Хіба можуть існувати Петрик і Гаврик у романі В. Катаева «Біліє парус самотній» без моря, такого різ­ного, мінливого, то грізного, що кидає на суходіл «малахітові дошки» прибою, то'такого, що розстеляє білясті дороги штилю?.. І як можна було йому, цьому читачеві, відчути життя Сані Григор'єва із «Двох капітанів» В. Каверіна без тихого пейзажу приволзького містечка, без сліпучого сяяння північних льодів під крилом літака?

А хіба ж тільки в книжках важливе життя природи? А в жи­вописі? У четвертому класі школярі ознайомлюються з картиною І. Рєпіна «Бурлаки». Хіба відкрилися б дітям з такою силою безмірна пітьма і безпросвітність бурлацького життя, якби геній художника не підказав йому цю трагічну групу упряжених у лям­ку людей намалювати на фоні сяючого вільного волзького простору, який так разюче контрастує з ними? Та хіба тільки контрастує? Цей могутній безкраїй простір ніби накладає свій непомітний від­світ на вимучені обличчя, і глядачеві відкривається в них не прос­то довготерпеливість, а завзятість, духовна міць».

Треба було поговорити з юним сусідом по купе, пояснити йому, що з книжки він бере дуже мало — ланцюжок подій. А книжка спроможна дати йому неоціненний скарб думок і почуттів, які містяться не тільки в рядках, а й між рядками... А поки жінка з тривогою думала, що цих слів він не зрозуміє, та й не захоче зрозуміти, поки думала, як розтривожити цього самовпевненого хлопчика, сказати йому, що він ніякий не переможець у змаганні читачів, поїзд уповільнив хід біля кінцевої станції.

— Погляньте,— сказала його мати.— Він уже прочитав книжку, читає краще за всіх у класі!

І тут, спостерігаючи, як хлопчик робить помітку у своєму спис­ку, жінка зауважила:

— Ви помиляєтеся. Він не вміє читати.

Учити читати, учити слухати й чути, дивитися й бачити — ці завдання ставить перед нами, дорослими, батьками, вчителями, сам спосіб нашого життя. Не можна забувати, як багато дають родинні вечірні читання, спільні відвідування музеїв, виставок. Усе більше виникає музеїв і колекцій самодіяльних, шкільних, домашніх, збираючи які, діти одержують художні враження, роз­вивають смак до прекрасного. Є книжки про мистецтво читання, живопис, архітектуру і театр, адресовані дітям. Є надзвичайно цікаві театралізовані, телевізійні передачі з коментарями, платів­ки з невмирущими творіннями композиторів у виконанні найкра­щих співаків, солістів, оркестрів. Завдання ж батьків — допомог­ти дітям навчитися сприймати те, що напруженою працею протя­гом усього життя, натхненною творчістю вклав для нас і для наших дітей у свій твір художник,— тобто ввести їх у світ пре­красного.

Здатність сприймати прекрасне — великий дар природи нам, людям. Разом із тим це й дар людства самому собі, бо людина роз­виває в собі цю здатність, навчається глибше і витонченіше відчувати прекрасне й активніше створювати його в будь-якій галузі життя, куди б вона не приклала свою думку і свою працю.

Мистецтву притаманна чарівна сила. Воно показує людям не тільки зовнішню багатобарвність життя, а й прихований від нашо­го погляду, складний, внутрішній його рух — життя людської душі. почуття, думки, сумніви, народження рішень. М. Горький писав, що все велике й прекрасне у світі творчості створене й створюється з найдрібніших життєвих спостережень. Ми можемо простежите це на багатьох творах людини в будь-якій галузі — науковій, тех­нічній, художній.

Досліджуючи зміни пір року, наука познайомить нас із зако­номірною послідовністю явищ у природі. А мистецтво змусить нас побачити «в багрець і золото одягнені ліси», сиві в осінній паморозі смарагдові сходи озимини. Почути курликання журавлів, які ВІД" літають у теплі краї, і шелестіння сухого листя під ногами.» І в цих картинах життя відобразить ті ж закономірності. Ось чому М. Добролюбов стверджував, що істотної відмінності між справле­нім знанням і справжньою поезією бути не може. Така чудодійна зображальна сила мистецтва.

З якого ж віку мистецтво може впливати на дитину? Наука» літературознавство, психологія пропонують простий дослід. За­питаймо у своєї пам'яті. І вона підкаже кожному з нас, дорослий» пісню нашого дитинства, чи пушкінський вірш, що зворушив наше серце, чи книжку, якою зачитався, забувши про обіцянку вчасно лягти спати. Або, можливо, материну казку, зігріту на­родною мудрістю й поезією? Пам'ятаєте, як була стривожена ваша уява? Дитячому серцю стало раптом тісно в грудях від не­стерпної жаги діяти, від щемливої журби, від гніву протесту або

щастя перемоги.

Це наші перші зустрічі з мистецтвом. Вони безпомилково про­торували шлях до серця, до почуттів, а через них — до свідомості І це був не тільки початок пізнання світу, а й самовизначення в ньому. Нерідко ми, дорослі, в побуті, в родині забуваємо про те-яка чутлива і сприйнятлива свідомість дитини. А вона закарбовує впливи в наймолодшому віці.

Виховання дитини починається з першої казки, з першої пісеньки. Ознайомлюючи наших дітей з перлинами народної твор­чості — піснями, казками, приповідками, билинами, з творами майстрів мистецтва ми передаємо їм ключ до поетичного відкрит­тя св_1Ту. Літературу та інші види мистецтва ми називаємо джере­лом радощів і натхнення. Разом із тим вони також є джерелом ідейного виховання. Завдяки своєму особливому, складному, пов­ному вражаючих відкриттів світу мистецтво веде наших дітей у велике життя. І розбуджені ним почуття ставлять їх перед не­обхідністю й можливістю робити перші самостійні моральні оцін­ки: що добре і що погано.