ВАША ДИТИНА СТАЛА ШКОЛЯРЕМ

Молодший шкільний вік — це період життя дитини від 6 до 10 років. У цей час відбувається зміна провідного виду діяльності: місце гри поступово займає навчання. Проте дитина ще не готова до тривалого сидіння на одному місці й постійних зосередженості, уваги та запам'ятовування.

Кістково-сполучний апарат дитини відзначається гнучкістю, в кістках ще багато хрящової тканини. На це треба зважати, щоб запобігти можливому викривленню хребта. Дрібні м'язи кисті у першокласників розвиваються повільно. Через це учні, особливо шестирічного віку, недосконало координують рухи, відчувають значні труднощі в опануванні графічних навичок. Діти в цьому віці дихають частіше, ніж дорослі. Для підтримання їхньої працездат­ності важливо, щоб у приміщенні було чисте повітря.

Завдяки навчанню в молодших школярів разом із мимовільним запам'ятовуванням розвивається довільна пам'ять, яка відіграє провідну роль в оволодінні знаннями. Діти частіше вдаються до спеціальних прийомів запам'ятовування: смислового групування матеріалу, поділу тексту на частини, складання плану прочитано­го тощо. Без спеціального керівництва розвитком пам'яті молодші школярі використовують найпростіший спосіб довільного запам'я­товування — переказ та вивчення віршів.

Мислення першокласників конкретно-образне, однак під впли­вом навчання в його структурі зростає роль абстрактних компонен­тів: аналізу, узагальнення, висловлення власних суджень, мірку­вань. Важливо навчати дітей висловлюватися чітко, зрозуміло, говорити у відповідному темпі, контролювати своє мовлення чні початкових класів характеризуються підвищеною емоцій­ною вразливістю, тому так важливо в процесі спілкування врахо­вувати внутрішній стан дитини, розумно застосовувати заохочення, вміти володіти словом.

Виступаючи з доповіддю, Януш Корчак продемонстрував у рент­генівському кабінеті серце хлопчика, який злякався нової обста­новки. Поставивши його на мить перед рентгенівським апаратом, відомий педагог звернувся до слухачів: «Дивіться і запам'ятовуйте. Тоді, коли ви гніваєтесь і коли ви втомилися, коли діти стають нестерпні й виводять вас із себе, коли ви сердитесь і кричите, коли в нападі гніву ви хочете покарати, згадайте, що серце дитини стис­кається, і на деякий час ніби зупиняється дихання».

У першому класі учні повинні навчитися: читати словами (ок­ремі слова — за складами) невеликі зв'язні тексти зі швидкістю 20—ЗО слів за хвилину, розуміти прочитане; знати букви алфавіту та звуки, які вони позначають на письмі; вміти виконувати звуко­вий та звуко^буквений аналізи слів; списувати слова й речення; записувати на слух склади, слова, і речення, вимова яких збігаєть­ся з написанням; складати усні розповіді за малюнком, побаченим, за аналогією з прослуханим. Діти ознайомлюються з основними елементами книги (обкладинка, корінець, сторінка), вчаться ко­ристуватися закладкою.

Першокласники мають вміти додавати і віднімати в межах 10; читати і записувати числа до 20; розв'язувати прості задачі на одну дію; розпізнавати круг, трикутник, квадрат, прямокут­ник; вимірювати довжину відрізка й будувати відрізки заданої довжини.

Учні першого класу вчаться добирати необхідне обладнання до занять, правильно сидіти під час читання і письма, користува­тися навчальним приладдям. Вони повинні вміти виділяти в. пред­метах певні ознаки (розмір, форму, колір, смак тощо), порівню­вати об'єкти за зовнішніми ознаками, перевіряти роботу шляхом зіставлення зі зразком, оцінювати її за орієнтирами, даними вчи­телем.

Оскільки досягти гарних результатів у навчанні й вихованні учнів можливо лише в тісній співпраці батьків і вчителів, слід дотримуватись певних правил.

Поради батькам першокласників

І.На прикладах із життя демонструйте дітям зразки чесного ви­конання обов'язку перед суспільством і сім'єю.

2. Відвідуйте збори для батьків.

3. Виділіть школяреві постійне робоче місце.

4. Привчайте учня до охайності, дбайливого ставлення до шкіль­ного майна і навчальних посібників.

5. Щоденно цікавтесь успіхами дитини в школі (запитуйте: «Що цікавого було сьогодні в школі? Про що ти дізнався, чого на­вчився? Чи похвалила тебе вчителька? За що?» замість тради­ційного: «Чи з'їв усе те, що я дала тобі до школи? Не товаришуй з Миколою, бо він поганий хлопчик»). Радійте успіхам малюка, допомагайте йому, але пам'ятайте, що допомога і контроль не повинні бути моралізуванням. Головне — підтримуйте інтерес дитини до навчання.

6. Сприяйте тому, щоб дитина брала участь у заходах, що прово­дяться в класі або школі.

7. Намагайтеся вислухати дитину до кінця. Поділитися своїми враженнями — це природна потреба малюка.

8. Організовуйте дозвілля дитини, надавайте їй можливість ходи­ти в кіно, театр, на виставки тощо; привчайте слухати музику, читати художню літературу; підтримуйте інтерес до техніки, образотворчого мистецтва і фізкультури.

9. Систематично привчайте малюка до праці.

10. Пам'ятайте, що тільки разом зі школою можна досягти бажаних результатів у вихованні й навчанні дітей. Учитель — ваш пер­ший порадник і друг. Радьтеся з ним, підтримуйте його авто­ритет. Зауваження щодо роботи вчителя висловлюйте в школі. Не робіть цього в присутності дітей.

Завдяки заповненим батьками анкетам учитель зможе краще пізнати вашу дитину, а отже, визначити найдієвіші методи і засо­би для її розвитку, навчання та виховання.

(Учитель роздає батькам анкети — див. дод. 1.) Суттєвою складовою взаємодії школи і сім'ї є батьківський ко­мітет. Батьківський комітет — це колективний орган, який ви­конує такі функції: сприяє школі в здійсненні мети і завдань на­вчання та виховання; залучає батьків до активної участі в житті класу, школи; зміцнює зв'язки з громадськими організаціями, запобігає дитячій безпритульності й правопорушенням; організовує спільне дозвілля дітей і батьків; відвідує сім'ї учнів і разом із кла-соводом надає їм допомогу у вихованні дітей.

(Відбувається формування батьківського комітету.) Отже, ваші діти стали першокласниками. їхнє життя серйозно змінилося. Але, організовуючи навчальну діяльність дитини, не забувайте і про її.дозвілля, адже їй ще так потрібні ігри, прогулян­ки, спілкування з однолітками, а найголовніше — ваші любов і підтримка.

РЕЖИМ ДНЯ ПЕРШОКЛАСНИКА

Режим — один із важливих засобів фізичного виховання. Це певний розпорядок дня, встановлений для кращої організації жит­тя дитини в школі й сім'ї. Він передбачає чергування різних видів діяльності та відпочинку (прогулянки, ігри, заняття, прийоми їжі, сон тощо).

Режим сприяє організованості дитини протягом доби і дуже необхідний для її здоров'я. Організм дитини й оточуючий світ взаємопов'язані. На організм у цілому й нервову систему зокрема впливають різні подразники зовнішнього середовища, які діють у певній послідовності й утворюють постійну систему умовних рефлексів — динамічний стереотип. Системність підвищує жит­тєдіяльність організму, полегшує вироблення навичок і звичок.

У виробленні й підтриманні динамічного стереотипу важливу роль відіграє фактор часу, який є умовним подразником. Напри­клад, у певний час, коли дитині дають їжу, вона відчуває голод, починається виділення шлункового соку, пробуджується апетит, і завдяки цьому їжа краще засвоюється.

Діти не можуть одразу звикнути до нового режиму. Але при­вчати до режиму потрібно, адже він має педагогічне значення лягти. Якщо дитина привчена рано лягати спати, звечора готу ваті все необхідне до занять, то особливих труднощів у дотриманні да ного режимного моменту не буде. Привчайте малюка вставати од разу після пробудження (затяжний підйом зумовлює млявість) вітатися з матір'ю, батьком та всіма рідними.

Робочий день школяра, як правило, починається з ранково гімнастики. Зарядка тонізує нервову систему, поліпшує робот] серця, легень, сприяє формуванню гарної постави. Перед її прове денням бажано добре провітрити приміщення, можна увімкнута музику. Ранкова гімнастика закінчується водними процедурами: обтиранням, обливанням.

Після гімнастики і ранкового туалету —- сніданок. Дитині по­трібен повноцінний сніданок, оскільки попереду — напружена розумова праця. Нехай вона з'їсть і гарячу страву, і чай, і фрукти. Зазвичай, діти щось їдять з апетитом, чогось не люблять, а дещо взагалі не вживають. Такі переваги не завжди є проявом дитячих капризів. Іноді це — потреба організму, з якою не можна не раху­ватися. Після сніданку попросіть дитину допомогти прибрати зі столу, помити посуд.

Дорога до школи. Із дому слід виходити завчасно і йти енергійно. Ви повинні показати дитині найбезпечніший шлях до школи, час від часу нагадувати про дотримання правил вуличного руху.

Ранок закінчився. Діти пішли до школи. Почався робочий день. Яким він буде, значною мірою залежить від того, як минув ранок. Пам'ятайте: все, що дитина може, вона-повинна виконати сама: зробити зарядку, старанно застелити ліжко, помитися, одягнути­ся, вчасно вийти з дому. Це важлива умова виховання самостій­ності.

Враховуючи той факт, що на базі класу шестиліток функціонує клас-група, тобто з учнями працюють два вчителі: один веде уроки, а другий — групу продовженого дня, характеристика наступних режимних моментів (обід, післяобідній відпочинок, заняття за ін­тересами) стосується лише батьків, діти яких не відвідують групу продовженого дня.

Обід. Бажано, щоб він складався з трьох страв. Уживання лише другої страви нерідко призводить до захворювання органів трав­лення. Порадьтеся, як краще накрити стіл, адже гарно сервірова­ний стіл поліпшує апетит. Перед тим як сідати обідати, дитина має переодягнутися, помити руки, а після обіду - помити посуд, на­вести порядок на кухні.

Для відновлення зниженої на кінець першої половини дня пра­цездатності доцільний активний відпочинок (прогулянка, рухливі ігри та розваги). Молодшим школярам рекомендують перебувати на свіжому повітрі не менше трьох годин на день. Це необхідно для того, щоб дитина росла здоровою'. Але, як свідчить практика, так відпочиває лише третина учнів. Причини різні: не дозволяє мама, дитина не встигає виконувати домашні завдання, займається в гурт­ку чи секції. Тому такі діти швидше втомлюються, гірше працюють, частіше хворіють.

Для шестирічних першокласників 'важливий і пасивний відпо­чинок — денний сон протягом години.

Підвечірок. Дитина може випити склянку молока чи соку з бу­лочкою, з'їсти сирі овочі, фрукти. Після цього слід братися до виконання творчих завдань. Нагадаємо, що першокласникам не дають завдання додому, тому в цей час вони можуть малювати, ліпити, читати книжку, вирізати, тобто займатися улюбленими справами.

Кожній дитині необхідно мати постійне робоче місце. Раціо­нально обладнаний куточок сприяє зосередженості, а звичка під­тримувати в ньому порядок виховує почуття відповідальності. Для учня бажано виділити окрему кімнату, якщо ж такої можливості немає — затишне місце біля вікна. Стіл ставлять так, щоб світло падало зліва. Праворуч від стола розміщують етажерку або при­кріплюють полицю для книжок. Основна вимога до обладнання робочого місця — меблі мають відповідати зросту школяра: висота стільця має бути такою, щоб нога всією ступнею спиралася на під­логу, висота стола — 55—65 см (для дітей зростом 120—150 см).

Якщо в сім'ї двоє школярів, то робоче місце слід обладнати для кожного окремо. Безпосередня близькість робочих місць розпоро­шує увагу дітей, тому доцільно, щоб вони розташовувалися побли­зу й водночас ізольовано. Тоді кожен зможе займатися своїми справами.

Важливо подбати і про колірне оформлення кімнати. Добре, коли переважають теплі й спокійні тони (коричневий, жовтий, зелений). Оранжевий і червоний кольори в цілому мають збуджу­вальний ефект, але на невеликих ділянках поверхні стимулюють загальну активність учня. У робочому куточку школяра мають знайти місце і квітка, вирощена дитиною, і малюнок чи аплікація, зроблені власноруч, і розклад уроків. Радимо час від часу обновля­ти інтер'єр куточка.

Одне з найважливіших питань щодо обладнання робочого місця школяра — забезпечення правильної пози при сидінні. Учень має глибоко сидіти на стільці, спираючись попереково-кряжовою час­тиною хребта на спинку. Голова — у вертикальному положенні або трохи нахилена вперед (під кутом не більше 15°). Тулуб теж трохи нахилений уперед, передпліччя вільно лежать на столі. Плечовий пояс розміщений горизонтально. Ноги повною ступнею спираються на підлогу чи підніжку.

Відстань від очей до поверхні стола має становити ЗО—35 см. Верхню частину книги необхідно трохи підняти за допомогою під­ставки.

Забезпечити правильну позу при читанні та письмі допомагають такі вправи: «Володю, нахилися праворуч, тепер ліворуч. Сядь прямо. Ось при такому положенні тулуба треба писати»; «Нахили­ся, Марійко, вперед. Постав правий лікоть на парту й тильною стороною долоні визнач відстань від підборіддя до зошита».

Важливо виробити в першокласника звичку правильно тримати ручку. Ручку слід тримати трьома пальцями: великим, указівним і середнім, на відстані 1—1,5 см від кульки. Вона має проходити біля згину першого суглоба великого пальця та третього суглоба вказівного, кінець спрямований на праве плече. Якщо підняти вказівний палець, то ручка тримається великим і середнім.

Безпосередньо перед письмом варто спершу стежити, щоб зошит лежав правильно. Нижній лівий кут його має бути спрямований до середини грудної клітки дитини. Права рука перпендикулярна до верхнього краю зошита, а відстань від стола до грудей дорівнює ширині затиснутого кулачка.

Вам, батькам, корисно перший місяць посидіти з дитиною — не поруч, а поблизу. Подбайте, щоб малюк не відволікався під час роботи, правильно поклав книжку чи зошит, не сутулився, сидів у зручній позі.

Важливо привчати дитину до порядку на робочому місці. Кож­на річ повинна мати своє місце. Пенал з ручкою й олівцями — по­середині, ліворуч — усе, що потрібно для роботи. Тут же підставка для читання.

Як домогтися виконання дітьми вищезазначених вимог? Умова одна: не шкодуючи часу, привчайте малюка виконувати те, що ви вимагаєте від нього. Син чи донька засвоять це досить швидко тоді, коли дорослі щоразу й однозначно реагуватимуть на їхні вчинки. Але не забувайте похвалити дитину за кожний, навіть незначний успіх: «Ти сьогодні значно краще тримаєш ручку й сутулишся менше. Молодець!».

Настає вечір. Удома збирається вся сім'я. Поспілкуйтеся з ди­тиною. Поцікавтеся, як пройшли уроки в школі, про що нове дізналася дитина, розпитайте про життя класу. Усе це зближує вас із дітьми, сприяє взаєморозумінню.

Телевізор. У кожній сім'ї ставлення до нього різне: від катего­ричної заборони дивитися телепередачі до довготривалого «сидіння» перед екраном. Зробіть так: перегляньте програму телепередач на наступний тиждень і виберіть найцікавіші для дітей.

Зауважимо, що лікарі та психологи радять дивитися телепере­дачі не частіше, ніж три рази на тиждень, причому сумарна три­валість не повинна перевищувати шести-семи годин. Практикуйте колективний перегляд окремих телепередач із подальшим їх обго­воренням.

Вечеря має бути легкою й становити не більше 20 % від денно­го раціону. Молоко, овочі, фрукти та інша легкозасвоювана їжа — це основа вечірніх страв.

Вільний після вечері час школяр може використовувати на свій розсуд: допомагати батькам, гратися, слухати казки в аудіозапису тощо. Простежте, щоб діти не гралися в рухливі ігри, не слухали розповіді про страшні події.

Перед сном дитина має скласти в ранець все необхідне для за­нять наступного дня, провітрити кімнату, помитися, почистити зуби, якщо є можливість — прийняти душ (але обов'язково поми­ти ноги), постелити постіль, побажати всім доброї ночі.

Сон. Першокласникам рекомендують укладатися спати не піз­ніше 21.00. На жаль, чимало дітей порушує цей режим. Скорочен­ня ж тривалості сну, як відомо, спричиняє виснаження нервової системи, ослаблення здоров'я. Малюк стає збудженим, неуважним. Щоб забезпечити достатньо глибокий сон, необхідно практикувати перед сном 20—30-хвилинні прогулянки на свіжому повітрі; при­вчати дитину лягати спати і вставати завжди в один і той самий час; спати по можливості при відчиненій кватирці і, звичайно, на окремому ліжку.

Таким чином, ми охарактеризували режим дня першокласника. Виникає питання: чи можливі відхилення від режиму? Звичайно, так. Адже ми підкреслили, що режим— поняття умовне. Кожна дитина — це, насамперед, людина з притаманними їй індивідуаль­ними особливостями, рисами характеру, тому розумні відхилення від режиму, звичайно, допустимі. Але ви повинні завжди дбати про дотримання учнями основних режимних моментів: глибокий і міц­ний сон, повноцінне харчування, достатнє перебування на свіжому повітрі, забезпечення загального розвитку дитини тощо.

ГРА — НЕ ПРОСТО ЗАБАВА

Гра має важливе значення в житті дитини, таке саме, яке для дорослого має діяльність, робота, служба. Якою дитина є в грі, такою багато в чому буде в роботі, коли виросте, тому виховання майбутнього діяча відбувається, перш за все, в грі. І все життя окремої людини як діяча і робітника може бути представлене в роз­витку гри і в постійному переході її в роботу. Цей перехід відбу­вається дуже повільно. У наймолодшому віці дитина переважно грається, її робочі функції дуже незначні й не виходять за межі простого самообслуговування. Але навіть і в цю роботу вона ще вносить багато гри. У добре організованій сім'ї ці робочі функції поступово ускладнюються: дитині довіряють більш складну роботу, спочатку виключно з метою самообслуговування, потім і таку, яка має значення для всієї сім'ї. А гра в цей час є головним заняттям дитини, найбільше її вабить і зацікавлює.

У шкільному віці робота займає важливе місце, бо пов'язана з більш серйозною відповідальністю, з більш визначеними і чіт­кими уявленнями про майбутнє життя дитини. Це вже праця, максимально наближена до суспільної діяльності. Але і в цей час дитина ще дуже багато грається, любить гру, їй навіть доводиться переживати доволі складні ситуації, коли гра здається цікавішою, ніж праця, настільки, що хочеться відкласти роботу і погратися. Коли мають місце такі ситуації, то це означає, що виховання дитини відбувалося неправильно, що батьки допустили якісь перегини.

У житті зустрічається багато дорослих людей, які давно закін­чили школу, але любов до гри у яких переважає над любов'ю до праці. До цієї категорії належать усі, хто занадто активно прагне задоволень, забуває про працю заради гарної, веселої компанії; хто позує, величається, блазнює, бреше без будь-якої мети. Такі люди принесли з дитинства в серйозне життя ігрові установки, які не були правильно перетворені на робочі, а це значить, що вони пога­но виховані, отже, виховання відбувалося переважно в неправиль­но організованій грі. Однак це зовсім не означає, що потрібно якомога раніше відволікати дитину від гри і переводити всю увагу на робоче зусилля й на робочі турботи. Такий перехід від одного виду діяльності до іншого не принесе користі, а буде лише насиллям над дитиною, відверне її від праці й посилить прагнення до гри.

Для того щоб керувати грою дитини і виховувати її в грі, ви, батьки, повинні добре подумати над питаннями: що таке гра і чим вона відрізняється від праці. Якщо ви не з'ясуєте для себе різницю між цими видами діяльності та значення їх впливу на розвиток і виховання особистості, то не зможете керувати дитиною й втра­чатимете її в кожному окремому випадку, будете скоріше псувати дитину, ніж виховувати. Передусім, необхідно зазначити, що між грою й працею немає такої великої різниці, як багато хто вважає. Гарна гра подібна до гарної праці.  -

У кожній хорошій грі є, перш за все, робоче зусилля і зусилля думки. Якщо ви, батьки, купите заводну мишку, цілий день буде­те заводити її і пускати, а дитина буде тільки дивитися й радіти, то в такій грі не буде нічого гарного, адже дитина залишається пасивною, вся її участь заключається в тому, що вона весь час спостерігає. Якщо дитина буде займатися тільки такими забавами, то виросте пасивною людиною, яка звикла спостерігати за чужою роботою, позбавлена ініціативи, не звикла творити в роботі нове, не вміє долати перешкоди.

Гра доставляє дитині радість. Це буде або радість творчості, або радість перемоги, або естетична радість — радість якості. Таку самурадість приносить і хороша праця. Саме в цьому полягає цілкови­та подібність між грою і працею.

Деякі вважають, що робота відрізняється від гри тим, що в ро­боті є відповідальність, а в грі її немає. Це не так: у грі є така сама велика відповідальність, як і в роботі, але в грі насправді хорошій, правильній. Чим же все-таки відрізняється гра від праці? Ця від­мінність полягає тільки в одному: праця є участь людини в сус­пільному виробництві або в керівництві цим виробництвом, у ство­ренні матеріальних, культурних, інакше кажучи, соціальних цінностей. Гра не ставить собі такої мети, вона не має безпосеред­нього стосунку до суспільної мети, але має опосередкований: вона навчає спілкування взаємодії з іншими людьми; привчає до фізич­них і психічних зусиль, необхідних для роботи.

На жаль, дуже часто доводиться спостерігати неправильні дії батьків у керуванні грою. Деякі батьки просто не цікавляться грою своїх дітей і думають, що вони і самі знають, як краще гратися. У таких батьків діти граються як хочуть і коли хочуть, самі виби­рають собі іграшки і самі організовують гру. Інші батьки багато уваги приділяють грі, навіть занадто багато: весь час втручаються в гру дітей, показують, розказують, дають ігрові завдання, часто розв'язують їх раніше за дитину. У таких батьків дитині нічого не залишається, як слухатися батьків і наслідувати їх; у цьому разі граються більше батьки, ніж дитина. Наприклад, дитина щось конструює й стикається з певними труднощами. Батько присідає поряд із нею і каже: «Ти не так робиш, подивись, як потрібно». Дитина вирізає щось із паперу, мати деякий час спостерігає за її зусиллями, а потім відбирає в неї ножиці й каже: «Давай я тобі виріжу. Бачиш, як гарно вийшло?»

Дитина розуміє, що в батьків справді все виходить краще. Вона простягає другий папірець і просить ще що-небудь вирізати, нама­лювати, сконструювати, і батьки охоче це роблять, задоволені своїми успіхами. Діти повторюють тільки те, що роблять батьки, вони не вміють долати труднощі, самостійно добиватися підвищен­ня якості своїх умінь і дуже рано звикають до думки, що тільки дорослі все вміють робити добре. У таких дітей розвивається не­впевненість у своїх силах, страх перед невдачею.

Треті батьки вважають, що найголовніше — це кількість ігра­шок. Вони витрачають великі кошти на різноманітні іграшки,

закидають ними дітей і дуже цим пишаються. Дитячий куточок стає схожим на іграшковий магазин. Такі батьки самі дуже люблять «хитрі», механічні іграшки і заповнюють ними життя своєї дитини. А вона в кращому разі становиться колекціонером, а в гіршому — і найчастіше — без будь-якої зацікавленості переходить від іграшки до іграшки, грає без захоплення, псує, ламає їх і вимагає нових.

Правильне керівництво грою потребує від батьків більш вдум­ливого й обережного ставлення до цього виду діяльності дітей. Дитина в процесі гри проходить декілька стадій розвитку, і в кож­ній стадії необхідний особливий метод керівництва. Перша стадія — час кімнатної гри, час іграшок — триває до 5—6 років. Вона характеризується тим, що дитина грається самостійно, рідко за участю одного-двох товаришів; любить бавитися власними іграш­ками і незадоволено ставиться до чужих. Саме в цей період розви­ваються особисті здібності дитини. Не слід боятися, що, граючись на самоті, дитина виросте егоїстом, потрібно створити їй необхідні умови, але варто слідкувати, щоб перша стадія не затягнулася й вчасно перейшла в другу. У першій стадії дитина не здатна гра­тися в групі, вона часто свариться з товаришами, не вміє знайти з ними спільний колективний інтерес. Необхідно надати їй свободу в індивідуальній грі, не слід нав'язувати їй компаньйонів, бо це призведе тільки до псування ігрового настрою, до звичок нервува-ти і сперечатися. Можна прямо стверджувати: чим краще дитина грається в молодшому віці на самоті, тим кращим товаришем вона буде в подальшому житті. Якщо дитина грається на самоті, вона розвиває свої здібності: уяву, конструктивні навички, організацій­ні вміння. Це корисно. Якщо ви проти її волі посадите в групу, то цим самим не позбавите її агресивності і себелюбства.

У деяких дітей раніше, в інших пізніше переважання гри на самоті починає переростати в інтерес до товаришів, до групової гри. Необхідно допомогти дитині з найбільшою вигодою завершити цей доволі важкий перехід. Розширення кола товаришів має відбува­тися в найсприятливіших умовах. Звичайно, цей перехід відбу­вається у вигляді підвищення інтересу дитини до рухливих ігор на свіжому повітрі, до гри на подвір'ї. Найоптимальнішим є варіант, коли в групі дітей під час гри на подвір'ї є одна більш старша ди­тина, яка користується загальним авторитетом і виступає органі­затором молодших. Шестирічний малюк пішов до школи. Він уважно слухає вчи­теля, виконує його вказівки, оволодіває знаннями,-але психологіч­но ще залишається дитиною, яка любить гратися. Тобто зміна провідної ролі ігрової діяльності на навчальну в дошкільному віці відбувається не відразу, а поступово. Гра допомагає школяреві включатися в навчання, опановувати складну «професію» учня. Вона впливає на розвиток пам'яті, мислення, уяви, сприяє проце­су засвоєння знань, умінь і навичок, збагачує соціальний досвід дитини. Крім того, спільна гра з малюком має ще один важливий аспект: лише через спілкування з дитиною дорослий проникає в її душу, сприяє виникненню довіри і взаєморозуміння.

Ви, батьки, можете гратися з дітьми будь-коли і будь-де: коли відпочиваєте чи готуєте вечерю, йдете по вулиці або їдете в тролей­бусі. Розглянемо деякі види і загальні правила таких ігор.

Гра «Допитливий»

(Усі відповіді містять звук [с].)

— У назвах якого посуду є звук [с]?

— У назвах якого взуття є звук [с]?

— У назвах яких фруктів є звук [с]?

— У назвах яких овочів є звук [с]?

— У назвах яких дерев є звук [с]?

Гра «Подумай, не поспішай»

— Добери слово, яке починається на останній звук слова стіл.

— Згадай назву пташки, у якій був би останній звук слова сир.

— Добери слова, у яких перший звук [л], а останній — [а].

— Яке слово вийде, якщо до складу «га» додати один звук?

— Знайди в кімнаті предмети, в назві яких другий звук [а].

Гра «Знайди "зайве" слово»

Дуб, сосна, береза, бузок, ялина. Капуста, буряк, слива, картопля, морква. Ромашка, фіалка, полин, троянда, гвоздика.

Гра «Подай обід на стіл»

— Назви страви на звук [к].

Гра «На чому можна їздити?»

— Назви різні види транспорту, в назвах яких були б звуки [с], [р], [ш], [к].

Загальні правила ігор

1.    Гра повинна приносити радість і дитині, і дорослому.

2.   Дитину треба зацікавити, а не змушувати її гратися.

3.    Усі завдання дитина має виконувати самостійно.

4.    Завдання мають бути посильними для неї.

5.    Необхідно більше хвалити дитину за успіхи.

6.    Не треба стримувати рухову активність дитини.

7.    Слід влаштовувати змагання на швидкість виконання ігрових завдань.

Отже, вдумливо підходьте до будь-якої діяльності дитини, особ­ливо до гри.

СПІЛКУВАННЯ ДІТЕЙ

Мабуть, ніхто точно не пам'ятає, коли усвідомив, що небо над нами блакитне, сонце гріє, навколо не тільки свої, близькі люди, яких можна впізнати, а ще й багато інших, зовсім незнайомих. Проте кожен колись усе це зрозумів. І щоб зрозуміти, вийшов за поріг свого будинку, вийшов погуляти. Тільки дорослі вважають, що гуляти — це дихати свіжим повітрям. Дитина, гуляючи, безпе­рервно, невтомно вивчає оточуючий світ.

Малюкам зовсім не подобається залишатися дослідниками-оди-наками. Ось із-за рогу з'явився ще один «відкривач». Індивідуаль­не накопичення досвіду поступається місцем спілкуванню. Як багато в житті важить людське спілкування, вони зрозуміють значно пізніше, зате тепер просто насолоджуються товариством одне одного. Вони розуміються буквально з півслова, а то й зовсім без слів. Зрозуміло, що їхнє життя й благополуччя повністю зале­жать від дорослих, які мають залучити їх до скарбниці людського досвіду. І все-таки маленькі ровесники здатні дати одне одному дуже багато.

Перехід від себе до інших, від одиничного до загального — ве­лике, неоціненне надбання. З часом вони навчаться обмінювати­ся різними відомостями, говорити не тільки для себе, а й для інших, розуміти інших. А це ж робить маленьку людину мисля-чдю істотою.

Один першокласник, страшенно хекаючу, підтягнувся на пере­кладині два рази. Інший такий самий подивився і зробив те саме. Перший тут же перестрибнув через лаву. Другий зробив те саме. Тоді перший почав бігати навколо лави. Другий від нього не від­ставав. Так, бігали обидва, поки не пролунав дзвоник. А якби юні пустуни з'явилися на світ без цієї готовності всіх у всьому наслі­дувати, чи вдалося б їм так легко навчитися говорити й оволодіти незліченною кількістю інших своїх навичок? Копіюють вони з ве­ликим задоволенням: наслідують пози, рухи, звуки, дії і, зовсім не підозрюючи того, удосконалюють механізми рухів і мови.

Вони не люблять відставати один від одного, не вміти того, що вміють інші. Кожному дуже подобається, щоб усі бачили, на що він здатний і який молодець. Ми, зазвичай, лякаємося раніше, ніж діти, а вони схильні пишатися тим, що далося не дуже легко. Ма­люкові не страшно, отже, і нам нічого боятися, виходить, він до таких учинків уже готовий.

Поруч зі старшими дітьми й найменші почали гру на подвір'ї. Вона поки що дуже проста: чотирирічний Вова — паровоз і дворіч­ний Івась — паровоз. Ґанок — станція «Одеса», а хвіртка — стан­ція «Київ». Ідуть туди і назад вантажі.

Гра — не просто копіювання. Це, насамперед, гра уяви, а уява відкриває дорогу до перетворення: можна побути машиністом, лі­карем, шофером, татом, мамою, перетворитися на коня, собаку або зробитися літаком, кораблем. Так можна наблизити до себе далеке, недосяжне, розглянути все це зблизька, зсередини.

Граються у дворі дітлахи. «Нехай собі бавляться»,— дозволяємо ми. А гра потрібна їм для життя, для росту.

Діти тягнуться одне до одного, бо вони потрібні одне одному. Потрібні набагато раніше, ніж нам здається, і значно більше, ніж ми вважаємо. Не варто й намагатися, ніколи не зможемо ми уяви­ти, зрозуміти, відчути все те, що вони так щедро, легко, граючись, дають одне одному й одержують навіть у найперші роки їхнього життя. Через наївність ми дуже багато приписуємо собі в наших дітях, нашій допомозі їм. А вони самі собі чимало допомагають, спілкуючись одне з одним.

Дитина, позбавлена товариства рівних собі, втратить багато такого, що ніколи й ніде не зможе надолужити. Можливо, від

постійного спілкування з дорослими вона в чомусь і виграє — біль­ше пізнає, тонше відчуватиме, і все ж програє незрівнянно більше.

Виявляється, що своїх власних дітей можна по-справжньому пізнати лише тоді, коли вони серед інших. Від самого народження ми жадібно вдивлялися в кожну рисочку обличчя, прислухалися до дихання, навчалися розуміти мову міміки, жестів, плачу, усмі­шок. Знаємо всі хитрощі, повадки, витівки, давно визначили, на кого дитина схожа обличчям, характером. Хіба ж нам не знати свою дитину?

Та ось усе частіше і все більше ми бачимо її в товаристві інших дітей. Усе ширше й різноманітніше спілкування. Порівнюючи й зіставляючи, ми помічаємо раптом те, що випало з нашого поля зору раніше, довідуємося, про що ніколи не здогадувалися, та й не могли здогадатися, поки не побачили її разом з іншими.

«Ваша дитина вийшла на подвір'я, потрапила в групу хлопчи­ків... Дуже часто буває... що діти сваряться, б'ються, скаржаться одне на одного. Батьки поводяться хибно, якщо негайно стають на бік сина чи дочки й самі встряють у сварку... У такому разі найго­ловніше — не бачити перед собою тільки вашу дитину, а бачити перед собою всю групу дітей і виховувати разом з іншими батька­ми». (А. Макаренко)

Граються на подвір'ї діти. Як по-різному поводяться вони під час гри: цей хитрує, цей постійно злиться, а ця тиха дівчинка шу­кає для себе більше благ і привілеїв. Один ладний на будь-які вчинки, аби тільки продовжувалася гра, інший діє за принципом «чужого не візьму, але й свого не віддам». У грі виявляються ета­лони оцінок, прийняті в родині, звички поведінки й характери. Ще б пак — гра ж не дрібниця, а діюча модель людського суспіль­ства, де стикаються й борються співробітництво і антагонізм, сим­патія і антипатія, альтруїзм і егоїзм. Якщо придивитися уважніше, то гра багато чого нам розповість. Добре й правильно організована, вона допоможе дітям випробовувати і виховувати в собі витримку, сміливість, наполегливість, заклопотаність, осягати мораль нашо­го суспільства — закони співробітництва, взаємовиручки, обов'язку, честі та справедливості.

У ранньому дитинстві хто твій друг? Той, хто з тобою «водить­ся». Підросла людина, і тепер їй не байдуже, який ти друг — надій­ний, вірний, сміливий чи страхополох, жадібний, ябеда. Понад усе в цьому віці бояться звинувачення в боягузтві й намагаються, хоча б зовнішньо, не виявляти його. Але обдурити не завжди вдається, і тоді виникає драма невизнаності, відкинутості. І навпа­ки, найвищою моральною цінністю у хлопців вважаються смі­ливість, відвага, рішучість. Жоден із хлопців не пропустить належ­ного випадку, щоб показати, довести, переконати, що він сповна наділений усіма цими якостями.

Дорогі години, коли ще не вечір, а день уже згасає, турботи відходять (що не зроблено сьогодні, не варто й починати), обличчя стають спокійніші й добріші. Чи то світло таке надворі, чи то на­стрій, а може, все разом. У цей час, коли бігати вже не хочеться, а спати ще рано, нема нічого кращого, як влаштуватися тісною своєю дворовою компанією (і хлопці, і дівчата тут) десь на лавці або просто на сходах будинку й вести тиху розмову, яка нікого не кривдить і цікава для всіх дітей.

Хтось розповідає, що в якихось закордонних водах невідоме науці чудовисько проковтнуло рибальський човен. Комусь досте­менно відома швидкість нового, ще не побудованого надзвукового лайнера. Усе це не така вже точна інформація. Але справа тут не в точності, а в чомусь іншому. Просто сидять люди. Говорять про все підряд. І оці надвечірні розмови на довгі роки залишаться в пам'яті як світлі відблиски дитинства...

Добре, коли в дітей у дворі є друзі. Хтось із батьків з недовірою поставиться до такої категоричної думки. Одна мама сказала май­же з гордістю: «Мій хороший, не грубий, а в нього і товаришів у дворі нема». Деякі батьки вважають, що кожний товариш їхньої дитини криє в собі потенційну загрозу благополуччю родини — від­биває від дому, навчає поганого. І тільки протягнуться між якимось Сергійком і якимось Андрійком перші паростки прихильності, як мати вже напоготові:

— Хто тобі Сергійко? Ні сват, ні брат. Усе радий віддати, про­стаком ростеш. Не потрібен він тобі.

Часом і доб'ється свого мати. Віднадили Сергійка. Один, зовсім один тепер Андрійко. І невтямки матері, як погано йому, як самот­ньо, незважаючи на беззастережну материну любов.

— Мій Андрійко не витрачає часу на різні компанії і дружків. Це я його так виховала: спочатку забороняла, а тепер він і сам розуміє, що треба цінувати кожну хвилину.

Не оберігати дітей від спілкування одне з одним і не довірятися стихії їхнього спілкування, а зробити так, щоб вони побачили й від­чули смак нових стосунків, зазнали радості спільних турбот, тривог, боротьби й перемоги,— ось шлях, який слід обрати батькам.

Батьківська любов не замінить дружби з ровесниками. Друж­ба — це не тільки спосіб врятуватися від нудьги. Дружні стосунки допомагають позбутися вікових страхів і тривог, пом'якшити гірке почуття невдачі, відчути себе сильнішим, впевненішим, спокійнішим, поділитися найважливішим, найпотаємнішим і бути зрозумілим.

Почуття симпатії, прихильності, вірності, самовідданості, обов'язку, доброти й любові, дружби й товариськості, які ми так цінуємо в дорослій людині, не з'являються самі собою. Вони про­ходять складний шлях розвитку. У ранньому дитинстві емоції не дуже визначені, адже емоційне визрівання триває не один рік. Лише з часом почуття набувають більшої вираженості, диферен­ціюються. Дитяча дружба — чудова школа почуттів,- школа люд­ського благородства.

У дитинстві люди відчувають потребу в дружбі, потребу довіря­тися, бути вірним, чесним і чистим у стосунках із другом. Проте ці пориви слабкі й уразливі, їх треба берегти й плекати. Грубе, необачне втручання легко подавить їх і заглушить,.

Чи помічали ви, що діти люблять заглядати в домівку до друзів, коли дорослих немає вдома? Тоді вони, не соромлячись, з великою увагою, просто із жадібністю розглядають усе довкола: якими ви­делками тут їдять, якими олівцями пишуть, що висить на стінах, що видно з вікна,—"' одним словом, як живе чужий дім? І це не пуста цікавість. Стикаючись із чужим життям, людина замислюєть­ся над своїм, щось порівнює, з чимось не погоджується. Так само і з другом. Зіставляються погляди, змінюються оцінки, уточнюють­ся думки про те, що погано і що добре, що можна і що не можна, народжується загальна мрія, нескінченно обмірковуються спільні близькі й найдальші плани. І не має значення, що багатьом із них не судилося здійснитися. Важливо, що сьогодні в людини є друг, і відчуття самого себе від цього стає радіснішим, багатшим, впевненішим.

Дитина має бути прив'язаною до когось із ровесників. Не завжди вони, на наш погляд, гідні її. Буває, що товариш і навчається гір­ше, і менше читає або неохайний, але причини симпатій і антипатій навіть дорослим людям не так-то легко зважити і пояснити. Під­ростаючи, діти стануть вимогливішими до тих, із ким товаришують, а в дитинстві вони ще дуже поблажливі.