ТРУДОВЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У СІМ'Ї

Одна з найголовніших якостей, яку ми повинні виховувати в наших дітях,— це любов до праці, повага до людей праці, готов­ність працювати в будь-якій сфері суспільства і виробництва. Пра­ця має стати життєвою потребою майбутнього громадянина.

Як і будь-яка інша моральна якість, працьовитість формується в процесі виховання, процесі складному й багатогранному, що ви­магає від учителів і батьків великого терпіння, певних знань віко­вої психології дитини. Особистість людини неповторна за своєю індивідуальністю. Звідси всі труднощі, але в цьому і ключ до їх­нього розуміння.

Основи трудового виховання закладаються в родині. Роди­на — дружний трудовий колектив. Любов до праці необхідно по­чинати виховувати дуже рано. «Нема і не може бути дітей, які не хотіли б навчатися з самого початку навчання. Невміння працю­вати породжує небажання, небажання — лінощі. Кожна нова ланка в цьому ланцюзі вад стає дедалі міцнішою, і розривати її все важче. Головний засіб запобігання цим вадам — навчати ви­хованців самостійно працювати у молодшому віці». (В. Сухомлинський)

А. Макаренко писав: «Я вимагаю, щоб дитяче життя було ор­ганізоване, як дослід, що виховує певну групу звичок...»,— тобто необхідно виробити в людині такі форми поведінки, щоб у кон­кретних ситуаціях у неї виникала потреба робити так, а не інакше. Під групою «звичок» він мав на увазі санітарно-гігієнічні, мораль­ні, культурну поведінку, звичні способи мислення, міркування і, нарешті, трудові звички, тобто звичне позитивне ставлення до будь-якого трудового зусилля.

Потреба в діяльності — особливість психічного розвитку кожної здорової дитини. Пізнаючи навколишній світ, вона намагається діяти в цьому світі. Між властивістю психічного розвитку дитини, тобто потягом до діяльності, і працьовитістю дистанція велика і знак рівності між цими двома поняттями ставити не можна. За­вдання батьків і вчителів полягає в тому, щоб цю природну схиль­ність, яка є лише передумовою працьовитості, за допомогою певних педагогічних заходів перетворити в одну з найважливіших якостей особистості.

Як це зробити? Повернімося знову до звичок, які, згідно з ві­домою приказкою, є «другою натурою» людини. Мабуть, вихован­ня звички до праці — найважча справа, тому не слід чекати надто швидких і легких результатів. По-перше, тому, що любов до пра­ці виховується тільки в праці, а по-друге, тому, що будь-яка пра­ця пов'язана з переборенням невмінь, із зусиллям, утомою й на­пруженням. Тільки долаючи труднощі й невміння, дитина посту­пово дістає задоволення саме в переборенні. Вийшло! До цього часу не виходило, а тепер— вийшло! Набуто ще одне вміння. Це Дуже важливий момент в емоційному житті дитини, який не можна залишити поза увагою. Вона радіє і, сяючи, пропонує оточуючим розділити цю радість. Вона вперше з подивом дивиться на свої руки, які до цього часу вміли тільки брати, а тепер навчилися щось робити.

Отже, починати треба дуже рано — із самообслуговування. Скільки потрібно на перших порах терпіння! Матері, не кажучи про батьків, завжди дуже поспішають. Одягти дво-трирічного ма­люка — взагалі справа нелегка. Він крутиться, виривається. Скіль­ки ж часу він копошитиметься, якщо йому самому довірити одя­гання! Ну от, звичайно, черевички, як завжди, взув не на ту ногу. «Дивись,— вкотре спокійно і терпляче говорите ви,— постав чере­вики так, щоб носочки дивилися вперед. Якщо вони дивляться в різні боки — це неправильно». Повторювати це треба щодня, поки дитина цю «науку» не засвоїть. Тепер, перш ніж узутися, вона спочатку поставить черевики поруч і,- лише переконавшись, що носки дивляться куди треба, візьметься за справу. З кожним разом дитина робить це все швидше, вправніше, поступово набуваючи автоматизму, завдяки чому енергії витрачається якнайменше, а неприємні емоції, пов'язані з напруженням, зникають зовсім. Те¹

саме з ґудзиками, шнурками, застібками. Усього її треба терпляче навчати й навчати, поки не звикне.

Те, що в домі є дитина, ви завжди безпомилково вгадаєте з пер­шого погляду. Іграшки! Вони розкидані всюди. Ох, ці вже іграшки! Дитина ніколи не складе їх на місце, скільки їй про це не нагадуй. А винні самі дорослі. Треба не тільки нагадувати дитині, що їх необхідно прибирати в спеціально відведений для цього куточок або шафу, на поличку, а й допомагати їй, поки не з'явиться звичка робити це самостійно. Так само і з одягом. Повернулася з прогу­лянки — сама повісила на свою вішалку пальто. Перед сном аку­ратно склала на стільці свій одяг.

З віком сфера самообслуговування зростає.

Тетянці замість дерев'яного ліжечка з решіткою, з якого вона виросла, купили маленьку розкладну кушетку. Дівчинка дуже зраділа. Першого ж вечора Тетянка заявила: «Я сама буду стелити». Спочатку в неї, звичайно, нічого не виходило. Особливо неслухня­не було простирадло, лягало криво, морщилося. Проте, врешті-решт, через кілька днів стало «слухатися». Як пишалася дівчинка своїм умінням!

— Можна, я сама ґудзичок пришию?

— Ти не вмієш.

— А ти покажи як.

— Мені ніколи.

— Ага, а Оленка Комарова вміє. Вона навіть своєму батькові пришиває.

— Бабусю, розкажи мені про Попелюшку.

— Та он попроси, Сергійко тобі почитає. У тебе ж є книжка.

— Ну, бабусю, в книжці зовсім інша Попелюшка. А я хочу твою, гарну.

— Гаразд,— говорить Ольга Іванівна,— ось зараз закінчу стро­чити на машинці, тоді розповім.

Тетянка як найзручніше влаштовується на кухонній табуретці й терпляче чекає. Розповідати казки так, як її бабуся, не вміє ніхто.

— ...Дочки в мачухи були ледачі, капризні й злі. Вони цілий день нічого не робили, тільки їли різні солодощі, булочки, ватруш­ки, заздрили одна одній, сварилися. Від такого життя вони стали товсті та незграбні. Обличчя в них були бліді, а зуби постійно боліли.

— Так їм і треба,— коментує Тетянка, згадавши, як вона пла­кала на весь будинок тиждень тому, коли в неї болів зуб.

— Зате Попелюшка, якій доводилося виконувати всю домашню роботу: прати, прасувати, мити посуд, топити грубку, варити обід — розцвітала не щодня, а щогодини. Вона все робила весело, із задоволенням і під час роботи завжди співала веселих пісень. Руки в неї були швидкі, спритні й сильні. Натираючи підлогу, вона навчилася танцювати. І в усьому королівстві не можна було знайти вправнішої за неї танцюристки. Через те, що доводилося весь час працювати на городі, обличчя в неї засмагло, стало рум'яне, а очі, що звикли до сонця й блакитного неба, до виблиску струмка, звід­ки вона брала воду для поливання грядок, стали ясні та променисті. Мачуха, намагаючись занапастити Попелюшку, давала їй усе нові й нові доручення, а Попелюшка тільки раділа, бо знала: від роботи люди стають вродливішими й добрішими...

Тетянка ладна була слухати бабусину казку без кінця-краю, бо все в ній здається логічним і справедливим, а щастя, яке, врешті-решт, припало на долю Попелюшки, цілком заслуженим.

— Давай гратися, ніби я Попелюшка!

— Давай,— говорить Ольга Іванівна.

— Тільки ти мені придумай якусь дорослу справу.

— Ось допомагай мені шви закріплювати. Дивись, як це робить­ся. А потім будеш висмикувати живу нитку.

— Я працюватиму і співатиму, гаразд?

— Гаразд.

Дівчинка бадьоро починає свою улюблену пісню. Але працю­вати і співати одночасно в неї не виходить. Нова справа закріплен­ня швів вимагає уваги й напруження. А головне — участі язика. Така в неї манера: коли вона дуже старається, то чомусь виставляє язика.

Як їй подобається допомагати і взагалі робити різні «дорослі» справи. Правда, у неї одразу нічого не виходить. У таких випадках бабуся говорить: «Наберися терпіння. Раз зробиш, два, три, а потім буде легко. Головне, було б бажання».

Сама Ольга Іванівна працює весело й легко: збоку дивитися приємно, так у неї все вправно й швидко виходить. Улюблена її приказка: «Очі лякаються, а руки роблять». Так вона говорить, коли особливо багато домашньої роботи: гора посуду після свята,

велика купа непрасованої білизни, генеральне прибирання у квар­тирі... Тетянка завжди з великим задоволенням їй допомагає. При­чому робить усе старанно: для неї важливий результат. Витре пил з кришки піаніно, відійде вбік, помилується своєю роботою: ні порошинки. Накриваючи на стіл, вона завжди перевіряє себе: «Так, п'ять тарілок, раз, два, три, чотири, п'ять — виделок, хлібниця, серветки... Чогось ще не вистачає... Ага, солі!» А в Сергійка інший обов'язок — прибирати зі столу.

Побутові справи в нашій повсякденності займають досить знач­не місце. Прибирання, прання, магазини, куховарство та інші справи, що й не перелічиш, так їх багато. День у день повторюєть­ся одне й те саме, і нікуди від цього не подінешся, хоча сфера громадських послуг весь час зростає. Привчати дітей до виконання домашніх справ треба не тільки тому, що ми повинні готувати їх до майбутнього самостійного життя. Зрештою це не такі вже склад­ні справи. Напевно і не привчені з дитинства, ставши дорослими, навчаться їх виконувати. Справа не в цьому. Головне — залучаючи дітей до виконання побутових обов'язків, ми виховуємо звичку працювати, а разом з нею — звичку піклуватися про близьких, формуючи тим самим благородні спонуки. Мабуть, найкращий подарунок для матері, якщо син скаже їй, утомленій після роботи: «Ти відпочинь — я сам начищу картоплі».

Саме з побутової праці й починається трудове виховання. І не має значення, ким стане дитина, коли виросте,— льотчиком чи куховаром, робітником чи вченим. Звичка, уміння робити щось своїми руками стануть їм у пригоді в будь-якій професії, крім того, вони значною мірою сприяють розумовому розвитку дитини, адже перша-ліпша трудова операція, яка для дорослої людини є простою і нескладною, вимагає від дитини розумового напруження.

Ми повинні привчати дитину виконувати будь-яку домашню роботу, незалежно від того, «брудна» вона чи ні. Привчати до дум­ки, що будь-яка праця, яка дає користь,— благородна. Не прище пивши цього нашим малюкам, ми виростимо білоручок і чисто­плюїв, яким важко доведеться в родині та колективі.

Побутова праця, що формує трудові звички, ні в якому разі не

і повинна мати в житті дитини епізодичний характер. Тут необхідна систематичність. У дітей неодмінно мають бути постійні обов'язки. Тільки при такій постановці питання праця стане виховним засобом.

Постійні обов'язки виховують важливу якість — відповідальність. З роками перелік обов'язків збільшується, вони ускладнюються. Звичайно, мати значно швидше підмете підлогу, вимиє посуд, поллє квіти. А якщо це зробить шестирічна Маринка, буде корисніше і важливіше. Що не день вона це робить краще і ретельніше. Вона пишається своїм умінням і радіє, коли мати в дитячому садку роз­повідає, яка в неї донька-иомічниця. Вона дуже не задоволена, якщо хтось із домашніх раптом починає витирати пил або полива­ти квіти, обурюється: «Так це ж моя справа!». За умови такого виховання в шкільному віці дитину не треба буде примушувати тримати в чистоті книжки і зошити, вчити уроки. Вона засвоїла, що обов'язки — це щось важливе, непорушне, не виконувати їх не можна.

Навички мають велике значення в житті людини і становлять понад 90 % від усіх дій, які вона виконує. Завдяки навичкам ми можемо займатися і творчою роботою, бо вони звільняють наш розум від необхідності обмірковувати кожну деталь рухів. Ось чому, виробляючи в дитині трудові звички за допомогою постійних вправ­лянь і повторів, треба розвивати навички і в тій або іншій діяль­ності, поки не виробиться автоматизм у рухах і дія не буде вико­нуватися механічно, при незначному контролі з боку свідомості. Навички закріплюють трудову звичку. Без них вона взагалі не може сформуватися.

Навчання — праця, причому праця важка, яка вимагає вели­кого напруження, посидючості. Звідки ж усі ці якості візьмуться? їх треба прищеплювати дитині змалку, поступово й терпляче. Не кажучи вже про те, що трудові навички взагалі знадобляться їй у Житті, вони допомагають розумовому розвитку. Ручна праця — величезний фактор розумового розвитку дитини.

Необхідно вже в перші шкільні роки закріпити у свідомості дитини, що навчання — це праця, яка вимагає вольових зусиль, уваги, інтелектуальної активності. І виховати такі якості можна, лише тоді, коли цьому передує велика підготовча робота. Дитина повинна бути готовою до того, щоб працьовитість узагалі перенести на основну, або, як кажуть психологи, «провідну діяльність»— на навчання.

Отже, трудові звички — стійка форма поведінки людини, і вони накладають певний відбиток на всі її вчинки. Таким чином, сукупність

звичок разом з іншими психічними властивостями і рисами осо­бистості й становить характер. Недаремно ж говорять: «Посієш звичку — пожнеш характер».

Будь-яка наша діяльність завжди цілеспрямована, завжди зу­мовлена певними мотивами, які в душі спонукають нас до певних вчинків, до виконання тієї чи іншої роботи. Не можна добре пра­цювати й бути аморальною людиною. І коли говорять, що будь-яка праця облагороджує, то це, мабуть, не зовсім правильно. Вихову­ючи в дітей звичку до праці, ми повинні дбати не тільки про те, щоб вони виросли працьовитими, а й щоб мотиви, які спонукають їх до діяльності, були високоморальними, тому що тільки високі мотиви змушують нас ставити великі й серйозні завдання в житті, допомагають справитися з тимчасовими невдачами, переборювати труднощі, бо мета, яку поставили, благородна й відповідає мораль­ним принципам людини.

— Ой, який він у мене працьовитий! Я йому кажу: «Славко, іди грайся». Так ні. «Можна ввімкнути пилосос? Можна помити чаш­ку? Можна нарізати хліба?» І так без кінця.

То що ж поганого в тому, що він хоче вам допомогти? Радіти треба, заохочувати всіляко таке бажання. Не втрачайте моменту. Мине ще кілька років, і ви не дочекаєтесь такого потрібного й важ­ливого для матері: «Відпочинь, я сам усе зроблю». Будете дивува­тися, обралсатися, чому він такий нечуйний, неуважний. А чому дивуватися? Він вважатиме, що на світі так заведено: матері нале­жить самій робити все по господарству, а йому — гратися, розва­жатися, займатися своїми справами.

«Діти набагато менше схильні до лінощів, ніж дорослі, і якщо якась частина цього діяльного настрою не спрямовується на корисні речі, то в усьому слід винити дорослих». (Д. Локк)

Працьовитість — одна з найважливіших моральних якостей особистості. Людина, у якої ця якість відсутня,— моральна каліка. Сенс і зміст трудового виховання полягають саме в тому, щоб разом зі звичкою працювати прищеплювати дитині високоморальні мо­тиви, які спонукають до праці.

(Учитель вручає батькам «Пам'ятки з трудового виховання ді­тей» — див. дод. 4.)

Труд облагороджує людину. Отже, залучення дітей до праці — один із найважливіших аспектів виховання гармонійно розвиненої людини. Не лінуйтеся самі, привчайте до праці дітей, залучайте, хоча б в ігровій формі, до різних видів роботи по господарству, не забувайте хвалити за найменший прояв самостійності в даному напрямі, і діти будуть вам вдячні.

СПІЛКУВАННЯ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ

Чи завжди ми, батьки, розуміємо власну дитину? Чи завжди справедливо до неї ставимося?

Проаналізуймо педагогічну ситуацію.

Одного разу вчителька запитала першокласницю, тиху, задума­ну дівчинку:

— Чого тобі найбільше хочеться?

— Я хочу захворіти.

Чому? — здивувалася вчителька.

— Коли я хворіла, мама сиділа біля мене, розмовляла, розказу­вала мені казки, читала книжки. Мені було так добре.

— Про що свідчать слова дівчинки?

— Чому так часто нашим дітям не вистачає уваги батьків?

З раннього дитинства малюка виховує все, що його оточує: люди, речі, природа, суспільні явища. Але в усі періоди дитинства й юності, незважаючи на різноманітні впливи, найвідповідальні­шою є роль батьків.

Сім'я — особлива атмосфера, куди дитина несе свої радість і горе, роздуми і сумніви. І якщо учень не ділиться з батьками своїми думками, не розказує про свої справи, батькам варто заду­матися над тим, чи справна їхня «машина сімейного виховання».

Сімейне спілкування. Від цих слів віє теплотою і сердечністю, турботою про дітей, доброзичливістю і чуйністю. Психологи ствер­джують, що правильно організоване спілкування — запорука доброго настрою, душевного спокою. Проте встановлено, що ніде

люди не ранять одне одного так боляче, як удома в сімейних кон­фліктах.

Правильно роблять ті дорослі, які велику увагу приділяють повсякденному спілкуванню з дитиною. Воші розповідають багато цікавого, читають книжки, складають казки, обговорюють події дня. Виявляється, вмінням говорити з дитиною, правильно буду­вати спілкування володіють не всі батьки. Розмовляючи з колегою по роботі, ми відповідним чином підбираємо слова, намагаємося передбачати реакцію співбесідника, а спілкуючись із власними дітьми, керуємось, як правило, принципом «кажу все, що хочу». Слово — могутній засіб виховання, тому і користуватися ним слід дуже обережно, особливо в конфліктних ситуаціях.

В. Сухомлинський підкреслював, що від того, яким буде слово матері — лагідним, добрим, уважним, розумним, сердечним чи дратівливим, сварливим, злим,— залежить і виховання у дітей почуття відповідальності. Відомий педагог неодноразово вказував на емоційність мовлення. «Як важливо,— підкреслював він,— щоб у кожному слові вихователя трепетала, хвилювалася, раділа й обурювалася жива людська пристрасть! Бо хоч який високий буде зміст слів, що їх чує дитина, вони залишаться для неї мертвими, поки в неї не займеться вогник почуття, не запульсує кров. Цю душевну повноту і насиченість слова не можна почерпнути ні з яких книжок, посібників, указівок. Вона дається тільки життям...».

Стежте за власним мовленням. Пам'ятайте, що воно — відобра­ження вашої особистості. Намагайтеся говорити спокійно, доброзич­ливо. Не зловживайте словами «повинен», «треба». Зверніть увагу на те, чи говорите дітям «дякую», «вибач», чи вистачає вам терпін­ня шукати все нові й нові слова для роз'яснення і переконання.

Звичайно, спілкування не виключає вимогливості. Але вона не повинна домінувати у взаєминах дітей і батьків. «Дрібниці» слід виправляти, реагувати на них, але інколи вміти і не бачити.

Пам'ятайте, що діти люблять не тільки слухати, але й думати, висловлювати власні судження, тобто вони хочуть брати участь у спілкуванні. Будьте уважними до мовлення дитини, адже мова, як відомо,— знаряддя культури спілкування. Ненав'язливо по­правте малюка, який неправильно промовив слово чи побудував фразу, причому краще робити це по ходу розмови, так, щоб не переривати спілкування. Важливо формувати у дітей навички ввічливого спілкування: вміти вислухати співбесідника, з повагою ставитися до його думки; вживати слова ввічливості відповідно до ситуацій, звертання: «про­бачте, чи не скажете...»; «перепрошую, скажіть, будь ласка...», «вибачте...»; «спасибі...»; «дякую...»; «щиро дякую...»; «велике спасибі...» тощо. Будьте взаємоввічливі й частіше спілкуйтеся.

ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

Чи відома вам така ситуація?

— Нумо, Толю, покажи свої оцінки.

— З математики «відмінно», з мови «добре», з малювання «незадовільно», зі співів «незадовільно»,— відповідає збентежено хлопчик, дістаючи зошит.

— Молодець, синку. А малювання й музика — це дрібниці,— задоволений батько гладить хлопчину по голові. — Ти в мене будеш грамотним хлопцем!

Чому ми, дорослі, забуваємо, що прагнення краси, бажання збагнути прекрасне властиве будь-якій здоровій людині і так само природне, як потяг до щастя, здоров'я, до радісного існування? Діти з раннього віку тягнуться до того, що їм здається краси­вим, яскравим, вабить своєю формою або кольором. Недарма ми приділяємо серйозну увагу кольору і фактурі тих іграшок, кульок, кілець, м'ячиків, кубиків, які першими потрапляють до рук зовсім маленьких дітей.

Діти придивляються до всього, що їх оточує, набагато уважніше, ніж вважають деякі дорослі. їх лякає і відштовхує все потворне, бридке. Зате як вони радіють і кольорам, і діамантовому блиску снігу, і новій гарній сукні матусі! «Ой, яка ти красива сьогодні»,— обов'язково зауважить дитина, побачивши матір у новому святко­вому вбранні.

Проте майже в усіх дітей розвинене насторожене ставлення до всього занадто, нескромно виставленого на вид. Дитина вірить, що за прекрасною зовнішністю завжди живе красива сутність..Недар­ма і в усіх гарних казках діють добрі молодці й прекрасні дівчини.

Краса і добро зливаються в одне ціле. І діти хочуть, щоб і в оточу­ючому їх житті етичний аспект усіх явищ, з якими вони стикають­ся, відповідав би естетичному. У цьому виражається прагнення дитини до гармонійної досконалості життя.

— Знаєш, мамо, мені все ж таки дуже хочеться бути гарнень­кою,— говорила десятирічна школярка своїй мамі. Дівчинка ви­глядала цілком миловидною, але їй неодноразово доводилося чути від не дуже тактовних дорослих, що деякі подруги гарніші за неї. І добре, що мати, жінка дуже культурна, знайшла правильні слова, аби пояснити дочці, якою є справжня краса людини. Вона нагада­ла про багатьох людей, які, не маючи особливої краси, досягли загальної поваги, визнання друзів і живуть повноцінним життям.

Із раннього дитинства слід допомагати дитині розуміти прекрасне. Спершу гарна іграшка, лагідна пісенька, перший легкий віршик під красивим малюнком... А потім уже книги серйозніші, складніші, і сукня для ляльки, і гарна музика, і вірші з подальшим обговоренням, і зелений простір полів під час літньої прогулянки, і хороший спектакль у дитячому театрі, і розділене з дитиною хви­лювання, що викликав цікавий фільм, тощо.

Книга вже давно стала найдієвішим помічником родини стосов­но виховання естетичного смаку в молодшого покоління. Хороша книга стає першим і вірним другом дитинства мільйонів дітлахів. Однак, щоб прищепити дітям естетичний смак, необхідно вміло керувати їхнім читанням. Адже часто і в школі учні «проходять» багато чудових творів літератури без задоволення, яке, безсумнівно, має надавати хороша книга,— саме «проходять», а не читають ці твори, не захоплюються ними. Вони завчають схеми змісту, роз­поділяють персонажів за різними моральними, соціальними й іс­торичними категоріями. Звичайно, справжній учитель зуміє «за­разити» школярів своїм захопленням, своїм емоційним сприйнят­тям літературних творів. І дуже важливо, щоб у себе вдома, після школи, діти могли поділитися з батьками своїми новими уявлен­нями про велику літературу, знайшовши у вашій особі уважного слухача і співбесідника. Ще краще, якщо діти побачать, що вдома, в родині книги письменника, про якого йшлося в класі, теж знають, цінують, люблять. Як, наприклад, радіють діти, коли раптом бать­ко або мати, під час домашньої бесіди продекламують напам'ять рядки О. Пушкіна, Т. Шевченка, П. Тичини. Кожний рядок, що пролунає в такій невимушеній обстановці, вплине на школяра в десятки разів сильніше, ніж звичне батьківське нагадування: «Що задано з літератури? Вивчив уже?».

   Добре, коли людина з дитинства чує у власній родині серйознії розмови про прочитані книги, переглянуті спектаклі та кінофільми, про музику і живопис. Радість від зустрічі з прекрасним та житті_;і! книзі, мистецтві має перетворюватися поступово на справді сімей­ну радість.

Більшість батьків перекладають на школу головну відповідаль- ' ність за недостатній музичний розвиток дитини. Однак вони забу­вають, що вивчення нотної грамоти і виконання загальновідомих дитячих пісень замало. Необхідно подбати про те, щоб діти слухали «живу» музику, а не тільки механічний її запис. «Жива» та музика, яка звучить у музичних театрах, концертних залах, на естраді. Було б непогано, якби наші діти стали слухачами оперних спектаклів і симфонічних концертів, хорового співу і музичної самодіяльності.

Не забувайте залучати дітей до різних видів мистецтва. Відві­дуйте художні галереї, виставки декоративно-прикладного мистец­тва, музеї тощо. Прислухайтеся до потреб і придивляйтеся до на­хилів вашої дитини. Не пропустіть момент, коли здібності дитини необхідно розвивати: вчити малювати або співати, віддати до му­зичної школи або спортивної секції. Так, саме спортивної.

Естетична дія фізичної культури виражається, насамперед, у тому, що вона пробуджує творчий стан, жагу боротьби. Спорт т*~ неосяжне джерело радості й насолоди. Спорт — найдоступніше і найнадійніше джерело бадьорості.

Одного разу до заслуженого майстра спорту М. Ісакова звернув­ся батько десятирічного хлопця. З дитячих років дитину оточували книги, музика, театр. Але настала важка криза. Над хлопчиком сміялися однолітки, він був нещасною людиною. Ніщо не радувало, хлопець втрачав віру в себе, почувався неповноцінним. У десять років шалено заздрити товаришам і вважати, що не можеш бути таким, як вони, — це справді дуже важко. Хлопчик гірко пережи­вав це; плоди кропіткого виховання люблячих батьків — усе ста­вало гидким... Чому?

Хлопчик був дуже товстим і неповоротким. Діти дражнили його. Кожен штовхав, бив його. Ну які ж естетичні погляди будуть розви­ватися в такої дитини, коли відчуття своїх можливостей втрачалося щодня? І на сімейній раді постало рішення: «Досить пестити хлоп­чину. Його врятує тільки спорт. Мабуть, самого мистецтва замало/.

Так, мало оточити дитину вчителями музики і малювання. Коли зовсім забувають про спорт, дитина розвивається односторонньо. Напевно, в поезії М. Тихонова не було б стільки свіжості й моло­дечого запалу, а в музиці                                В. Мураделі — такої сили й гарячого темпераменту, якби обидва не були, насамперед, натхненними прихильниками восьмої музи — спортивного мистецтва.

Здоровий моральний розвиток дитини неможливий без тісної взаємодії мистецтва і спорту, а естетичне виховання — без нашої, батьків і вчителів, клопіткої праці над розвитком уміння бачити прекрасне.

БАТЬКО ЯК ВИХОВАТЕЛЬ

Перш ніж почати розмову про авторитет батька і його вплив на становлення особистості дитини, шановні батьки, дайте, будь ласка, відповіді на такі запитання:

1. Чим у своїй дитині ви можете пишатися, що ви в ній виховали самі?

2а Які недоліки бачите у вихованні сина чи доньки і як намагаєтесь

 їх виправити? Зі. Як допомагаєте дитині в навчальній діяльності? 4.» Чим займаєтесь із дітьми у вільний час?

5.т Які позитивні зрушення у вихованні своєї дитини ви помітили і останнім часом? Хто зіграв у цьому провідну роль (батьки, вчи-і тель, товариші тощо)? (Учитель підбиває підсумки бесіди з батьками.) А тепер проаналізуємо ситуацію. * Перед початком навчального року батько вирішив повторити з сином Максимом дещо з пройденого матеріалу. Диктує з то­горічного зошита текст: «Одного разу Андрійко впіймав велику щуку. Хлопчик відніс щуку сусідці. Тітка Ганна старенька і живе одна».

Написав Максим і говорить усміхаючись: «Який дурний! Упій­мав велику щуку і віддав чужій тітці».— «А пам'ятаєш, весною, ми з тобою наловили риби і теж віднесли сусідці Олені Іванів­ні?» — «Так там були одні йоржі й окуні. Мама всі пальці поко­лола і не захотіла більше чистити решту».

Батько розгубився. Виходить, щось упущено, не помічено. Бать­ко з сином довго говорили. Здається, зрозуміли один одного.

— Що, на вашу думку, батько пропустив у вихованні сина?

— Про що б ви поговорили з сином (донькою) в подібній си­туації?

— Чи ставили вам діти подібні питання? Які саме?

Роль батька у вихованні дітей особлива. Кожній дитині хочеть ся, щоб її батько був людиною сильною, справедливою, яскраво виявленою, мав почуття відповідальності. Якби кожен батько знав і розумів, яку величезну потребу в ньому відчуває дитина, як вона хоче, щоб поруч був мудрий, мужній мужчина!

Із цього приводу В. Сухомлинський у своєму творі «Слово до батьків» наводить ряд переконливих прикладів. Ось один із них: «Училися в нашій школі дві подружки-однокласниці. В однієї з них — Наталі — не було батька. Коли дівчинка була маленькою, вона часто питала в мами, де батько. Мати мовчала, а одного разу розплакалася... Ставши школяркою, Наталя більше ніколи не пи­тала про батька. ,

У її подружки Насті були і мати, і батько. Якось прийшла в гості Настя до Наталі й запитала: «Де твій тато?» Дівчині сором­но було сказати, що в неї немає батька, і вона відповіла: «Мій тато — льотчик. Він літає... і дома буває рідко». З грошей, які мати давала на обід, Наталя щодня відкладала по кілька копійок. Одно­го разу сіла в автобус, поїхала в місто й купила картуз льотчика... Коли в щоденнику дівчини з'явилися незадовільні оцінки, вона говорила подружкам: «Ой, а що мені тато мій скаже...». У цих словах чувся не страх, а гордість.

Наталя виросла. У неї тепер своя сім'я: чоловік і дві доньки. Пам'ятаю, у день, коли молода мати вперше привела до школи свою старшу дочку, вона розповіла:

— Ви не уявляєте, як потрібний був мені в дитинстві батько! Я створила його у своїй уяві — так легше було жити. Батька я уяв­ляла добрим, але суворим, вимогливим. Хотілося, щоб він узяв

коли-небудь мій щоденник і сказав: «Ну, що там у тебе, дочко?». Особливо тяжко було, коли я хворіла. Як чекала я, що підійде до ліжка великий, сильний мужчина, покладе руку на голову й пора­дує: «Нічого, дочко, скоро видужаєш...»

Наше завдання полягає в тому, щоб у виховній роботі з дітьми спиратися на незаперечність батьківського авторитету; вчити бачити і відкривати у своєму батькові ті риси, які створюють непе­рехідні людські цінності — гордість і гідність сім'ї. В. Сухомлин­ський стверджує, що пізнання моральних багатств у власному батькові — незамінні уроки громадянської честі. Із цього приводу можна навести багато прикладів.

Коли закінчився навчальний рік, батько сказав Василькові:

— Сьогодні поїдемо на наше з дідусем поле, синку.

— Хіба у вас є своє поле? — спитав син.

— Є.

Добиралися довго: поїздом, автобусом. Нарешті досягли лісу. Уздовж узлісся побачили широке рівне поле, на ньому колосилася пшениця.

— Це наше поле,— сказав батько,— тут твій дідусь бився з фа­шистами. Вибили вони звідси ворога. На цьому полі — його кров... Он під тим горбом він лелсав поранений... А після війни я ще зов­сім молодим працював тут з односельцями, щоб виростити пшени­цю і дати виснаженим війною людям вдосталь хліба.

Замислено, суворо, зовсім по-новому дивився син на поле, яке досі здавалося йому звичайнісіньким. Можливо, саме в цю мить зрозумів хлопець, що означає служити своєму народові. І тут же побачив у дідусеві й батькові вірних захисників батьківщини, чес­них і працьовитих людей. Якщо кожний син стане, як Василько після відвідування такого поля, дивитися на батька закоханими очима,— не буде місця неслухняності, неповазі.

А ось і другий приклад.

...Іде урок. Учителька по черзі запитує першокласників про їхніх батьків. Діти відповідають, учителька записує. Почув­ши запитання про батька, звернене до сусіда по парті, Петрик зблід.

Виявилось, напередодні, повертаючись зі школи, хлопець зу стрів свого батька біля крамниці. Схилившись на паркан, той дивився на дорогу п'яними очима...

У полі гуркотів трактор, світило сонце. Світ здавався щасливим і спокійним. Але хіба може бути щасливою хоча б одна дитина, поки маленький Петрик плаче над п'яним батьком, а потім, чека­ючи запитання вчительки, обливається холодним потом? Чи завж­ди ми замислюємося про те, що в такі хвилини ламається віра маленької людини в усе світле, радісне?

Пам'ятайте, що дитина щаслива тільки тоді, коли вона вірить. Неслухняність, зухвалість, грубість — усе це виникає в дитячій поведінці саме в ті моменти, коли ламається віра в найдорожчу людину — батька.

Якщо говорити про громадянське обличчя батька, про його здатність стати зразком для дітей, то вимірюється це, насамперед, відповідальністю за своїх дітей. А міра синівської слухняності, дисципліни, у свою чергу, визначається мірою батьківської відпові­дальності.

Шановні батьки, знайте і пам'ятайте, що діти переживають ваше падіння як своє особисте горе, сприймають вашу радість, як свою. Бережіть дитячу душу і всіляко зміцнюйте віру в людину.

РОЗВИТОК ТВОРЧИХ ЗДІБНОСТЕЙ ДІТЕЙ У СІМ'Ї

Для дітей батьки і сім'я — це весь світ, світ особистий і непов­торний, який ґрунтується на виключній ознаці сім'ї — любові. Саме любов між батьками та дітьми і складає ту основу, на якій будується батьківська педагогіка. Давно відомо, що виховання дітей здійснюється, насамперед, удома. Саме в сім'ї, безумовно, відбу­вається день у день той непомітний процес виховання глибинних основ особистості. Звичайно, школа, студії, гуртки відіграють свою роль, але в сім'ї виховання акцентується на конкретній дитині, увага батьків зосереджується на проявах її здібностей, талантів.;

Помітно, що в школі діти часто не дізнаються про цікаве. По­ступово вони втрачають бажання й здібність щось придумувати, нове їх не цікавить. А навіщо? Кому там потрібна дитяча невгамов­на фантазія, нетерпимість до стандарту, бажання посперечатися

і не погодитися? На жаль, навчання в деяких школах розвиває у дітей тільки виконавські, наслідувальні навички, а більш важ­ливі — творчі здібності дитини — залишаються поза увагою. А діти всі талановиті від природи. І кожна дитина по-своєму неповторна. То чому ж гинуть великі і малі таланти багатьох дітей, губляться даровані природою здібності? Розгадка у вихованні творчої малень­кої людини в сім'ї і... у вихованні самих батьків.

Згадайте слова А. де Сент-Екзюпері про те, що «убивство Мо-царта», тобто убивство творчого начала в кожній людині, продов­жується. І яке щастя, коли «Моцарт» залишився живим, коли потяг до творчості пробудився в дитині рано, і помічений, підхоп­лений батьками, постійно розвивається.

Рекомендації батькам щодо виховання дитячих можливостей і здібностей не можуть бути вичерпними. Важливо зрозуміти, чому можна і потрібно розпочинати творчі заняття у сім'ї якомога раніше.

Із чого ж починати? Чи не запізнилися батьки молодших шко­лярів? Вам необхідно знати специфіку вікового розвитку дитини молодшого шкільного віку. Саме такі знання допоможуть зрозумі­ти, що молодший вік — це, насамперед, період накопичення знань. Успішному виконанню цих важливих життєвих функцій сприяє довіра дітей авторитету старших, вразливість, оригінальність і гнучкість дитячого мислення тощо. Дітям цього віку властива неповторна своєрідність, особлива схильність до творчості в усіх її проявах.

На жаль, більшості батьків дуже важко визначити інтелекту­альний потенціал своїх дітей. Для того, щоб з'ясувати нахили і здібності дитини, необхідно створити такі умови, в яких вона могла б розкрити всі свої можливості в різних видах занять. Безу­мовно, видів художньої діяльності багато, і провести дитину через усе неможливо-, тому важливо знайти такі форми спілкування і /занять, в яких би максимально поєднувались різновиди творчої діяльності. Паростки здібностей дитини обов'язково проявляться в тому чи іншому виді діяльності, і батьки не повинні пропустити той момент, коли помічені можливості дитини необхідно стиму­лювати.

  Загальновідомий факт, що інтелектуальні здібності дитини можуть бути збільшені на 50—60 відсотків за 130-вимірною шка­лою, якщо оточуюче середовище (у тому числі й сім'я) спонукають її тренувати свій розум і душу, і, навпаки, показник дитячого інтелекту на стільки ж зменшиться, якщо зовнішнє оточення н стимулює його розвиток.

Цікавим буде для вас, батьки, той факт, що в результаті дослі­джень біографій відомих осіб були виявлені важливі для розвитку геніальності факти, а саме:

— у дитинстві вони мали підтримку батьків у розвитку своєї пізнавальної діяльності;

— їхні батьки і вони тісно спілкувалися з людьми подібних здібностей і нахилів;

— їх перший успішний крок був схвалений батьками. Як бачимо, стимулює талант наявність підтримки і позитивно

настроєної атмосфери в роки дитинства, а також активний вплив батьків. Якщо такого впливу немає, то здібності можуть просто «зачахнути».

Ви й самі маєте бути впевнені в здібностях своєї дитини, пере­конані, що її зусилля обов'язково приведуть до успіху, тоді ця впевненість перейде і до дитини. Саме коли дитина перебуває в мо­лодшому віці, визначається ставлення батьків до її неординарності й, отже, дитяча самооцінка власних можливостей. Між низькою самооцінкою й низькою самореалізацією існує зв'язок, тому для розвитку здібностей потрібна не просто адекватна оцінка можли­востей, а навіть трохи завищена, немовби «аванс». Тоді в дитини буде стійкий запас сил при зустрічі з труднощами, які, безсумнів­но, виникають на шляху творчої особистості. Готувати до них ди­тину потрібно заздалегідь, при цьому систематично підтримуючи її віру у свої здібності.

Виховний потенціал сім'ї вищий від виховного потенціалу на­вчального закладу, тому творче виховання дітей повинно починатися з творчого виховання батьків. При цьому важлива роль належить певним факторам. По-перше, творчості необхідно навчатись... у влас­них дітей. Для цього потрібно бути уважним до дитини, і вона нав­чить батьків безпосередності, фантазії, творчого сприйняття, емоцій­ності. Діти не знають кордонів тієї межі, за якою закінчується наслі­дування і приходить імпровізація — народжується диво творчості.

По-друге, оскільки у молодших школярів авторитет батьків ще є беззаперечним, останні в повсякденному житті повинні хотіти і любити навчатися. Навчатися творчості. Для батьків найголовні-

шим є дитина. Можливо, що бачення творчих паростків дитини почнеться через широке вікно творчості.

Батьківство не для егоїстів і ледарів. Навіть діти змалку усві­домлюють мудру істину: творчість — це не тільки радість самови-словлення, але й прикрощі, розчарування, помилки. Навіть авто­ритети від них не застраховані. Головне, щоб атмосфера незаспоєності на досягнутому спеціально створювалась у кожній сім'ї. Саме так і раніше було в інтелігентних сім'ях, де намагалися пос­тійно розширювати свої обдарування, а не просто навчитись.

По-третє, важливо, щоб ви не розгубились у великій кількості програм і методик з питань виховання тих чи інших здібностей дітей. Адже науковці, які мали б допомагати вам, залишать вас наодинці з вашою дитиною, бо жодна методика не в змозі запрог­рамувати всі моменти спілкування, спрямованого на творчий роз­виток дитини. До того ж, зрозуміло, що жодна з програм не може бути однаково придатною для всіх, вона має бути адаптованою до індивідуальності дитини. Потрібно шукати свій шлях. Вам необ­хідно вивчати програми й методичні рекомендації і на їх основі створювати власне, шукати свій шлях у спілкуванні й вихованні дітей. Однією з таких знахідок у сім'ї може стати залучення дити­ни до фольклору. Це чудовий засіб спілкування дорослих і дітей, коли виникає особлива любов і розуміння, народжується творчість. Ознаки фольклору й творчої діяльності дуже подібні: імпровізацій­ність, індивідуальність, емоційність тощо. У фольклорі проявля­ються у всій повноті творчі сили дитини. У спілкуванні з різнові­ковим оточенням своєї сім'ї вона набуде індивідуального духовно­го досвіду й буде завжди відчувати потребу співвідноситися з ми­нулим і шукати нове.

  Чому ж фольклор такий близький дитині? Тому що він гар­монійно поєднує сімейний побут, життя дитини і мистецтво. Еле­менти побуту, виховні зразки переосмислюються, стають образами, метафорами, що мають глибокий, іноді потайний зміст.

  Наприклад, народний орнамент на українській вишивці. Через цю просту, але водночас геніальну систему знань можна розкрити дитині ставлення українців з діда-прадіда до таких філософських категорій, як Всесвіт, життя на землі, осмислення свого місця та покликання. Розглядання геометричного орнаменту зірок допомо­же створити уявлення про упорядковану і гармонійну структуру Всесвіту. Уся українська вишивка позначена благословенними знаками Води, що нагадує згорнутого вужа, і Сонця — восьмипелюсткової квітки, що треба розуміти як батьківську та материнську енергії.

З образами вишивки, поезії поєднується народна пісня. Ще в дитячому садку дитина співає українську народну пісню «Ой у лузі калина». А от чи знає вона, що калина — дерево нашого роду, що назву вона має від давньої назви сонця — Коло? Чи знає, що ягоди калини — це символ крові невмирущого народу?

Важливо ознайомити дитину з українськими піснями та при­казками: хай дитина імпровізує у створенні образів в обрядах, виставах та ін. Потрібно використовувати кожну можливість ре­алізації індивідуальних особливостей дитини в різних видах мистецтва. Головне, щоб були зроблені перші можливі кроки до творчості. Таким чином, серед вирішальних факторів, які стимулю­ють розвиток творчого потенціалу дітей молодшого шкільного віку, виділяють такі:

1. Батьки, які є основними вихователями дитини, повинні «вклас­ти» в неї всю свою творчу енергію, бути переконаними, що зу­силля їхніх дітей безсумнівно приведуть до успіху.

2. Оскільки фольклор дуже близький до творчої природи дітей,

батькам необхідно залучити дітей до народного мистецтва.

Фольклор — це той духовний чинник, що допоможе виховати

творчу особистість.

Шлях до творчої довершеності нелегкий. І все ж потрібно зро­бити перший крок. Діти нічого не бояться, крім нудьги. Тому бій­теся заспокоєності, остаточних висловлень і формул, бо це той бар'єр, за яким закінчується творчість.

ВИХОВАННЯ ЧУЙНОСТІ ТА ДОБРОТИ

Існує давня українська легенда.

Був у матері єдиний син. Одружився він з дівчиною небаченої  краси, привів її у рідний дім. Не злюбила невістка свекрухи,сказала чоловікові: «Нехай не заходить мати в кімнати, посели її в сінях». Поселив син матір у сінях. Боялася мати показатися злій невістці на очі. Як тільки йшла невістка через сіни, мати ховалася під ліжко.

Та й цього невістці було мало. Каже вона чоловікові: «Щоб і духом матері не пахло в домі! Пересели її в сарай». Переселив син матір у сарай. Тільки вночі виходила вона зі свого притулку.

Відпочивала одного разу молода красуня під яблунею й побачи­ла, як мати вийшла із сараю. Розлютилася дружина, прибігла до чоловіка: «Якщо хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з її грудей серце і принеси мені».

Не здригнувся син, заворожила його небачена краса дружини. Каже він матері: «Ходімо, мамо, покупаємося в річці». Ідуть до річки берегом. Спіткнулася мати об камінь. Розсердився син: «Що ти, мамо, спотикаєшся? Чому під ноги не дивишся? Так ми до ве­чора йтимемо».

Прийшли, роздяглися, покупалися. Син убив матір, вийняв з її грудей серце, поклав на листок, несе. Тріпоче маленьке материнське серце. Спіткнувся син об камінь, упав, ударився коліном. Упало гаряче серце на гостру скелю, закривавилося, стрепенулося і про­шепотіло: «Синочку мій рідний, чи не боляче ти вдарився?». Заридав син, схопив материнське серце, повернувся до річки, уклав серце в розтерзані груди, облив гарячими слізьми. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так палко, віддано й безко­рисливо, як рідна мати.

 І такою величезною і невичерпною була любов материнська, таким глибоким і всесильним було бажання материнського серця бачити сина радісним і безтурботним, що ожило серце, закрилися розтерзані груди, встала мати й пригорнула кучеряву голову сина до грудей. Не міг після цього син повернутися до дружини-красуні, ненависною стала вона йому. Не повернулася додому і мати. Пішли вони вдвох степами і долинами, вийшли на широкий простір і ста­ли двома високими могилами.

Таку легенду створила народна мудрість. І недаремно.

Синівська вдячність... Скільки гірких і скорботних хвилин переживають материнське і батьківське серця, почуваючи, що син або дочка байдужі, безсердечні, що вони забули про все добре, зроблене для них батьком і матір'ю. І немає більшої радості для людини, яка відчуває наближення присмерку свого життя, ніж радість, джерело якої — любов і вдячність дітей.

Характеризуючи умови успішного виховання дітей; не можна забувати про чуйне ставлення до найстарших членів родини —-бабусі, дідуся. Нерідко в сім'ях з легкої руки деяких молодих батьків вкорінюється зневажливе ставлення до думок і порад цих людей. А вони ж пройшли великий життєвий шлях, зробили багато для країни і для нас особисто. Важко уявити, як ранять, їх такі грубі репліки: «Що ви розумієте?», «Хто вас запитує?» та ін.

Нерідко чуєш від батьків: «Ви не знаєте, який у нашої бабусі важкий характер. Вона нам тільки заважає виховувати дітей». У таких випадках, мабуть, треба і до себе бути критичним. Може,, й вам тепер не вистачає витримки. Адже був час, коли бабуся була конче потрібною і тоді не заважала. Спробуйте підрахувати, скіль­ки щоденних турбот припадає на долю тих стареньких людей, які «нічого не роблять», а тільки доглядають за домівкою. Деякі бать­ки повністю перекладають на них виховання своїх дітей. Бабусі (особливо в містах) супроводжують школярів до школи, зустрічають після уроків (та ще й несуть портфелі, бо «діти перевтомлені уро­ками»), годують, контролюють виконання дітьми уроків, готують вечерю. Численним і складним справам немає кінця. Ви ж спокій­но працюєте, бо впевнені, що вдома все гаразд. То, можливо, варто критичніше ставитися до своїх висновків про бабусину працю? У молоді роки ми мало замислюємося над власною старістю, та нам і важко це уявити. В одному можна бути впевненим: якщо змалку дитина відчуватиме, з якою повагою, чуйністю ви ставитеся до своїх батьків, це обов'язково позначиться і на їхньому ставленні до вас у зрілі роки.

Про необхідність виховання в дітей із малих років почуття доб¹ роти переконливо писав у своїх творах В. Сухомлинський. У стат­ті «Народження добра» він підкреслював, що дитинство для дити­ни є природною школою сердечності. Це одне з найскладніших і найтонших виховних завдань сім'ї і школи. Ми покликані обла­городити серце маленького громадянина, одухотворити його пори­вання й бажання вищою людською красою — чуйністю, співчут­ливістю. З перших днів свідомого життя людини треба пам'ятати, що вона стане не тільки творцем матеріальних і духовних ціннос­тей, ай сином старих батьків, чоловіком, батьком.

Помиляються ті батьки, які думають, що доброта і чуйність — природжені почуття. Ні, це не так. Дитину потрібно вчити робити добро.

Часто ми буваємо свідками незрозумілого факту: в хорошій працьовитій сім'ї, де батьки душі не чують у дітях, годують, одя­гають, пестять, діти іноді виростають байдужими, безсердечними. На перший погляд це здається парадоксальним. Але ніякого пара­доксу тут немає: так буває тому, що дитина знає лише радощі споживання, які не можуть самі собою розвинути почуття доброти, чуйності. Вони виникають тільки тоді, коли ми формуємо мораль­ний досвід, тобто вправляємо дітей у добрих учинках, залучаємо їх до вищої людської радості — радості творення добра для інших людей. Тільки це, воістину безкорисливе, а тому справді людське переживання, є силою, що облагороджує юне серце.

Для нас, педагогів, велика радість бачити, як у дітей розви­вається усвідомлення того, що втомлені мати і батько потребують відпочинку. А тиша, спокій, чистота і краса в домі — це те, що дає потрібний відпочинок і радість. Діти не тільки розумом, а й серцем відчувають, що їхні погана поведінка, неміцні знання завдають болю матері й батькові. «Мені треба вчитися добре,— каже Галинка,— бо у матері хворе серце». Дитині хочеться, щоб мати була спокійною. Вона знає, що своєю працею допоможе збе­регти серце матері. Прагнення маленьких дітей добре вчитися нерідко зумовлене бажанням порадувати матір і батька, що мож­ливе лише за умови, що дитина вже зазнала радощів творення добра для батьків.

«На жаль, часто дорослі дуже довго вважають своїх дітей без­захисними крихітками, не здатними про когось потурбуватись»,— пише О. Савченко і наводить такий приклад: «Ідуть вулицею бабу­ся з онучкою. Раптом дощ. Бабуся знімає з себе кофту, хустинку, вкриваючи Оленку-третьокласницю. А вона все це сприймає як належне. Забігли в під'їзд. Онука сухенька, а в бабусі поприлипа­ло до ніг мокре плаття.

 —Ой, бабусю, яка ти смішна! — вигукує дівчинка. От і вся реакцію на бабусину турботу».

У В. Осєєвої є на цю тему оповідання «Три сини».

...Дві жінки брали воду з колодязя. Підійшла до них третя. А дідусь на камінь відпочити сів. Ось і каже одна жінка другій:

— Мій син сильний та спритний, ніхто його не переборе.

— А мій співає, як соловейко. Ні в кого такого голосу нема,—І каже друга.

А третя мовчить.

— Що ж ти про свого сина не кажеш? — питають її сусідки.

— Що ж казати? — відповідає жінка. — Нічого в ньому особли­вого немає.

Ось набрали жінки повні відра води і пішли. А дідусь за ними. Йдуть жінки, зупиняються. Болять руки, ломить спину, виплескується вода.

Раптом назустріч три хлопчики вибігають. Один через голову перекидається, колесом ходить — милуються ним жінки. Другий пісню співає, соловейком заливається — заслухались ним жінки. А третій підбіг до матері, взяв у неї важкі відра і потяг їх.

Запитують жінки в дідуся:

— Ну що, які в нас сини?

— А де вони? — відповідає дідусь — Я тільки одного сина бачу».

Хочеться зауважити, що коли ми оцінюємо вчинки дорослих, то обов'язково хочемо зрозуміти: навіщо, чому, чим керувалася людина? Так само, сприймаючи навіть добрі вчинки своїх дітей, варто час від часу спробувати проаналізувати їхні мотиви, тому що іноді можна помилитися, оцінюючи дію тільки за зовнішніми про­явами.

Одна дівчинка щоденно купувала молоко і хліб для старенької бабусі, що жила поруч. Батьки тішилися і хвалили дитину, а дів­чинка із задоволенням усе це сприймала. А через деякий час Іринка купила собі нову іграшку.

— Звідки вона в тебе? — запитали батьки.

— А мені бабуся щодня платила за те, що я їй купувала про­дукти,— спокійно і задоволено відповіла донька.

— І тобі не соромно? — розгублено запитала мати.

— А чому мені має бути соромно, хіба я даремно трудилась? Яка ж ціна такої доброти?

Особливу увагу доцільно звертати на розвиток у дітей любові до природи. Робота на присадибній ділянці в саду, прогулянки на природу, вирощування кімнатних рослин, догляд за тваринами стимулюють становлення почуття любові до всього, що потребує

людської допомоги, захисту. Людина, у якої не сформовані добрі почуття до природи, не буває, як правило, доброю людиною.

Пам'ятайте, шановні батьки, що виховання чуйності й доброти здійснюється, перш за все, в батьківському домі. Тепла, дружня атмосфера в сім'ї, уважне й турботливе ставлення її членів один до одного і до людей взагалі, цілеспрямованість впливу батьків спри­яють формуванню людини, яка готова робити добрі справи і ціну­вати добро, зроблене для неї. І які б моральні якості ви не хотіли виховати у дітей, усі вони мають у своїй основі прекрасну людську властивість співпереживати іншій людині не тільки у хвилини радості, а й у хвилини смутку, болю, самотності... Саме в цьому джерела доброти.